— Скільки людей, на твою думку, знає, про що книжка? — повільно спитав Анстис.
— Гадки не маю,— сказав Страйк.— Тепер уже, напевно, багато. Літагентка Квайна, Елізабет Тассел — подвійне «с»,— додав він, а Анстис записав,— відіслала книжку Крістіану Фішеру у видавництво «Перехресний вогонь», а він любитель попліткувати. Щоб зупинити поголос, утрутилися юристи.
— Стає дедалі цікавіше,— пробурмотів Анстис, швидко записуючи.— Бобе, ти не голодний?
— Я хочу курити.
— Ще недовго,— пообіцяв Анстис.— Кого він обмовив?
— Питання в тому,— відповів Страйк, простягаючи хвору ногу,— чи це наклеп, чи він відкрив про людей правду. Але я впізнав таких персонажів... дай-но на чому і чим писати,— додав він, бо записати було швидше, ніж продиктувати. Записуючи імена, Страйк називав їх уголос.— Майкл Фенкорт, письменник. Денієл Чард, директор видавництва, яке друкувало Квайна; Кетрин Кент, Квайнова подружка...
— Там ще й подружка є?
— Так, вони наче були разом понад рік. Я до неї навідався — мешкає у Стаффорд-Криппс-гаузі, що у Клемент-Аттлі-корті,— й ця Кетрин Кейт заявила, що до неї він не приходив і вона його не бачила... Ліз Тассел, його Літагентка; Джері Вальдгрейв, його редактор; і,— Страйк на мить завагався,— його дружина.
— Тобто він і дружину помістив у книжку, так?
— Так,— відповів Страйк і через стіл передав список Анстису.— Але там є ще купа персонажів, яких я не впізнав. Якщо шукати всіх, про кого він написав, то поле для пошуків чимале.
— Рукопис ще в тебе?
— Ні.
Страйк чекав на таке питання і збрехав легко. Хай Анстис добуде собі власну копію — без Ніниних відбитків пальців.
— Можеш додати ще щось корисне? — спитав Анстис, випростуючись.
— Так,— відповів Страйк.— Я не думаю, що це зробила його дружина.
Анстис поглянув на Страйка з цікавістю і не без теплоти. Страйк був хрещеним батьком сина, який народився в Анстиса за два дні до того, як вони обоє підірвалися у «вікінгу». Тимоті Корморана Анстиса Страйк бачив кілька разів, і враження малий на нього не справив.
— Гаразд, Бобе, підписуй, і я відвезу тебе додому.
Страйк уважно прочитав свідчення, в декількох місцях не відмовив собі в задоволенні виправити орфографію детектива Раулінз, і зітхнув.
Коли вони з Анстисом коридором ішли до ліфта (Страйкове коліно боліло й протестувало), задзвонив мобільний.
— Корморан Страйк? Це я, Леонора,— сказала вона майже тим самим тоном, що й зазвичай, хіба трохи не настільки беземоційним.
Страйк жестом показав Анстису, що в ліфт поки що не заходитиме, і відійшов від нього вбік, до великого вікна, за яким звивалися під нескінченним дощем вервечки машин.
— До вас приходила поліція? — спитав він.
— Так, я зараз із ними.
— Леоноро, я глибоко вам співчуваю.
— Ти сам у нормі? — грубо спитала вона.
— Я? — здивувався Страйк.— Зі мною все добре.
— Вони там тебе не дуже пресують? Мені сказали, ти на допиті. Я їм одразу пояснила, що ти пішов шукати Оуена, бо то я тебе попросила, нема за що тебе арештовувати.
— Мене ніхто не арештовував,— пояснив Страйк.— Я просто давав свідчення.
— Та тебе стільки часу протримали.
— Але звідки ви знаєте, скільки мене...
— Так я тут,— відповіла Леонора.— Внизу, у фойє. Хочу з тобою зустрітися, попросила їх мене сюди привезти.
Вражений Страйк, у порожньому шлунку якого було тільки віскі, спитав перше, що спало на думку:
— А хто лишився з Орландо?
— Една,— відповіла Леонора, прийнявши турботу Страйка про її доньку як належне.— Коли тебе випустять?
— Я вже виходжу,— відповів Страйк.
— Хто то? — спитав Анстис, коли Страйк повісив слухавку.— Шарлотта про тебе непокоїться?
— Господи, та ні,— озвався Страйк, і вони обоє зайшли в ліфт. Він геть забув, що так і не розповів Анстису про розрив з Шарлоттою. Анстис, друг з поліції, перебував у середовищі, куди не доходили плітки.— Ми розійшлися. Кілька місяців тому.
— Правда? Оце так,— сказав Анстис, щиро засмутившись; ліфт поїхав униз. Але Страйк гадав, що почасти Анстис замутився через себе. Серед Страйкових друзів він найбільше захоплювався Шарлоттою, її неймовірною красою, її непристойним сміхом. «І Шарлотту приводь»,— багато разів казав Анстис після того, як обоє вони звільнилися від шпиталю й армії і повернулися до рідного міста.