— Зрозуміло,— озвався Страйк.
Вальдгрейв знову сів. У темну кухню боком увійшла Орландо зі своїм пухнастим орангутангом. Минула ціла хвилина, протягом якої Орландо, яка явно почувалася тут найвільніше, незворушно роздивлялася гостей.
— У вас гарне волосся,— нарешті оголосила вона, звертаючись до Джері Вальдгрейва.— Мов копиця, але не сіна, а волосся.
— Мабуть, так,— погодився, усміхаючись до неї, Вальдгрейв. Орландо боком вийшла.
Знову запала коротка мовчанка, протягом якої Вальдгрейв нервово посмикував букет. Його очі бігали кухнею.
— Просто не можу в це повірити,— нарешті вимовив він.
Вони почули, як нагорі гучно змили воду, тоді на сходах затупало, і до кухні повернулася Леонора, біля якої крутилася Орландо.
— Вибачайте,—- сказала Леонора чоловікам.— Біда.
Очевидно було, що вона говорить про свій живіт.
— Слухай, Леоноро,— мовив Джері Вальдгрейв, для якого незручність ситуації сягнула піку, і підвівся,— не хочу втручатися, адже до тебе прийшов друг...
— Цей? Це не друг, це детектив,— відповіла Леонора.
— Прошу?
Страйк згадав, що Вальдгрейв на одне вухо недочуває.
— Його звати на честь велетня,— повідомила Орландо.
— Він детектив,— голосніше повторила Леонора, перебиваючи доньку.
— О,— вражено вимовив Вальдгрейв.— Я не... Нащо?
— Бо мені треба детектив,— коротко відповіла Леонора.— Поліція думає, що це я заподіяла те Оуену.
Пауза. Відчувалося, наскільки Вальдгрейву ніяково.
— Мій татко помер,— оголосила всім присутнім Орландо, її погляд був прямий, зацікавлений, вона явно чекала на реакцію. Страйк, розуміючи, що один з гостей мусить щось сказати, відповів:
— Я знаю. Це дуже сумно.
— Една казала, що це сумно,— відповіла Орландо, ніби сподівалася на щось оригінальніше, і знову вийшла з кімнати.
— Та сідайте,— запросила чоловіків Леонора.— Це мені? — додала вона, вказуючи на квіти у Вальдгрейва в руках.
— Так,— відповів він і дещо незграбно передав букет їй, але сідати не став.— Слухай, Леоноро, я не хочу зараз відбирати в тебе час, у тебе, мабуть, повно справ — уся організація...
— Мені його тіла не віддають,— відповіла Леонора з нищівною чесністю,— тож організовувати поки що нема чого.
— О, тут ще листівка,— з відчаєм додав Вальдгрейв, копирсаючись у кишенях.— Ось... і якщо я можу щось зробити, Леоноро, бодай щось...
— Не знаю, хто тут що може зробити,— коротко відповіла Леонора, приймаючи простягнутий конверт. Вона сіла за стіл. Страйк уже підтягнув собі стільця, радий трохи розвантажити ногу.
— Ну, я тоді піду, ти вже сама тут...— відповів Вальдгрейв.— Слухай, Леоноро, мені неприємно питати в такий момент, але «Бомбікс Морі»... у тебе немає примірника?
— Ні,— відповіла вона.— Оуен усе забрав із собою.
— Мені страшенно шкода, але було б дуже корисно, якби... можна я подивлюся, чи він чогось не лишив?
Леонора уважно глянула на нього крізь великі старомодні окуляри.
— Все, що лишилося, забрала поліція,— повідомила вона.— Вчора тут перевернули весь кабінет догори дриґом. Потім замкнули і ключа забрали — я тепер навіть сама туди не зайду.
— О, ну якщо поліція... ні,— мовив Вальдгрейв,— усе правильно. Ні-ні, я сам вийду, не підводься.
Він пройшов коридором; чути було, як зачинилися вхідні двері.
— Не знаю, нащо він приходив,— похмуро сказала Леонора.— Мабуть, думає собі, що зробив добру справу.
Вона відкрила конверт, отриманий від Вальдгрейва. На листівці була акварель з квітами, всередині — купа підписів.
— Усі такі хороші, бо провина мучить,— мовила Леонора, жбурнувши листівку на пластикову стільницю.
— Провина?
— Вони його не цінували. Книжки слід рекламувати,— раптом додала вона.— Слід просувати їх на ринок. Це мають робити видавці. Оуена ніколи не запрошували на телебачення, нічого не робили з того, що він потребував.
Страйк здогадався, що ці нарікання вона чула від чоловіка.
— Леоноро,— почав він, дістаючи записник,— можна я поставлю вам кілька питань?
— Та став. Тільки я нічого не знаю.
— Ви не знаєте, чи спілкувався хтось з Оуеном після того, як він пішов звідси п’ятого числа?
Вона похитала головою.
— Ні з друзів, ні з родичів?
— Ні,— відповіла вона.— Будеш чай?
— Так, було б чудово,— відповів Страйк, якому взагалі нічого з цієї брудної кухні не хотілося, але хотілося, щоб Леонора говорила.
— Наскільки добре ви знали людей з Оуенового видавництва? — спитав він, перекрикуючи воду, якою Леонора наповнювала чайник.