— Тримайте цю божевільну, бо ще, бач, полізе, — кивнула головою в її бік Амелі. — Глорія не вміє розважатися без скандалу.
— А ви взагалі розважатися не вмієте. Увесь вечір витріщаєтеся на тих кадетиків, а підійти що — духу не стане?
Білявка Глорія трухнула головою, і її волосся розкуйовдилося ще більше. Стрімко підвівшись, вона вже стояла біля столу, за яким випивали вихованці кадетського корпусу, що недавно повернулися в місто після літніх вакацій5.
— От чорт, — прошепотіла грекиня Мірто. — У мене погане передчуття.
— У мене теж, — підтвердила Амелі, переводячи погляд з Глорії, яка натхненно розмахувала руками, на кадетів, що раптом заіржали, мов коні, кидаючи зацікавлені погляди на дівчат. За хвилину троє з них уже прямували просто до їхнього кутка.
На вигляд молодикам у кашкетах не було й вісімнадцяти, але голови вони задирали високо, трималися гордовито. Їхній ватажок — рудий широкоплечий юнак, що виступив наперед, — одначе, не сміявся.
— Так це ти японка? — Він став просто перед Амелі, оцінюючи її поглядом.
— Припустімо, — неохоче озвалася дівчина, майже не розтуляючи напомаджених губ.
— Мій дядько загинув на війні з Японією! — голосно заявив він, перекрикуючи музику.
— Думаєш, його вбила я? Мені було щонайбільше шість років.
Японка говорила спокійно, відкинувшись на спинку стільця та знизу вгору позираючи на хлопця, який громадою нависав над нею.
— Що ж, і за гріхи батьків треба відповідати, — процідив крізь зуби він, ще нижче схиляючись над Амелі.
— Невже ти вдариш дівчину? — зі вдаваним острахом спитала Мірто.
— Я заберу борг інакше, — сказав кадет і, ухопивши Амелі за кругле підборіддя, припав до неї й поцілував.
Далі все відбулося так швидко, що конферансьє навіть не встиг закінчити свій короткий монолог.
Амелі знялася зі стільця. Її шовкове плаття ніжно-фіалкового кольору зашаруділо, капелюшок злетів із голови, відкриваючи порцелянове личко та ідеальну зачіску. Маленька азіятка швидким рухом прип’яла руданя до оббитої оксамитом стіни, однією рукою стискаючи горло, а другою напираючи на грудну клітку.
Глорія заплескала в долоні від захвату.
— Ну, нарешті ви теж розважилися! Але, Лі, чому ти завжди така нелагідна з чоловіками?
— Відпусти його, годі, — втрутився Поль, насуваючи на обличчя крислатого капелюха. Голос юнака був низький і хриплий, такий, що міг перекрити будь-який шум.
Амелі відпустила. Кадет закашлявся, а його товариші занепокоєно дивилися на тендітну японку, що так стрімко змусила їхнього друга замовкнути.
— Це тобі так просто не минеться, — просичав рудань, спідлоба зиркаючи на Амелі й розтираючи шию.
— Вона дочка японського посла, — підвівся з місця Поль, звертаючись до кадета. — Якщо хочеш більше проблем, то будуть тобі не лише прийоми кунг-фу, а й самураї з мечами.
Кадети позадкували та квапливо сіли на свої місця під гучні кпини товаришів.
— Який чудовий вечір! — піднесла чарку Глорія. — Шкода, що Поль знову попсував усю гульню.
— Хочеш погуляти? — вишкірилася японка. — То давай я тобі трохи патли повисмикую!
Вони стояли одна проти одної, ладні зчепитися. На вустах Глорії грала посмішка, а Лі міцно стиснула зуби.
— У тебе проблеми з хлопцями. Мені здається, чи ти їх досі панічно боїшся? Гадаю, з тебе ніколи б не вийшло справжньої гейші.
Амелі вже готова була забути, що вони в людному ресторані, а не в спортзалі на татамі, але Поль став між ними, розводячи руками.
— Думаю, нам краще розрахуватися й тихенько вийти на вулицю. Ми вже й так у центрі уваги.
Дівчата озирнулися й коротко кивнули. Замість того щоб слухати французький шансон, що лунав зі сцени, усі відвідувачі прикипіли поглядами до їхнього темного кутка. Навіть Глорія цього разу не протестувала. Вони поклали на стіл гроші та вже йшли до виходу, як юрба кадетів перегородила їм шлях. Цього разу їх було вже вдвічі більше.
— По-перше, — випалив рудань, — у нас давно вже немає японської амбасади.
— Я говорив про японського посла у Франції, дурнику, — парирував Поль, підморгуючи дівчатам, щоб рухалися до дверей. — Ти не замислювався, чому це японку звати Амелі?
Допоки рудань міркував, чиясь рука вхопила Поля, хтось перекинув на кадетів стіл, і за мить уся четвірка вже бігла до виходу, збиваючи з ніг офіціантів та зачіпаючи капелюхи поважних купців.
Автівка стояла трохи далі, треба було пробігти вниз по схилу. Вишнева «Мінерва» тільки й чекала, доки заскочать у її шкіряні крісла. І пасажири щодуху мчали до неї, попри вузькі сукні та високі підбори. Тепер уже сміялися всі четверо, навіть Поль заходився сміхом, притримуючи чорний ковбойський капелюх. Аж раптом юнак врізався просто в патруль у темно-синій формі з золотим гаптуванням.