— Звісно, — відповів її «чоловік», — бо інакше доведеться вирішувати справи через суд…
Кіріос Вулгаріс проковтнув слину й змірив незваних гостей прискіпливим поглядом.
— Звичайно, Her und Madam34, я радий буду віддати все, що по праву належить моїй небозі. Та спершу хотів би побачити відповідні папери, які посвідчують, що переді мною й справді моя племінниця. Бо, знаєте, нині розвелося так багато шахраїв… А я свою небогу Марйо бачив востаннє, коли їй було сім рочків. Тож, будьте ласкаві, покажіть ваші документи.
— Документи? — поклала лікті на стіл Мірто. — Ти прекрасно знаєш, що в семилітньої дитини, яка серед ночі втікає з дому й дивом переживає шторм, не може бути ніяких документів!
— Тоді попрошу вас залишити приміщення! — Дзвоник, так схожий на їхній шкільний, фальцетом залунав у вухах. Це кіріос Вулгаріс дав охороні знати, що час прийти на допомогу.
Два дебелих хлопці, у яких хіба що очі та долоні не були вкриті волосяним покровом, вийшли з бокових дверей.
— Виведіть цих шарлатанів! — віддав наказ Костас.
Охоронці мали грізний вигляд. Попри неповоротку статуру, вони так швидко наблизились до столу, що дівчата не встигли зметикувати. Здоровані вже брали гостей, мов кошенят, за барки, аж раптом із гучним скрипом розчинилися вхідні дверні, і в них стрімко увійшла маленька японка.
Амелі говорила німецькою, чітко розділяючи кожне слово.
— Це ти вбив матір Марії Вулгаріс! — почала вона, крок за кроком наближаючись до столу. — Через тебе бідолашна жінка, твоя братова35, мала тікати світ за очі з малою дитиною. Твоєю небогою!
Її голос звучав так пронизливо, наповнюючи всю кімнату, що навіть охоронці заклякли на своїх місцях.
— Ти казав тій жінці, що любиш її, чи не так? Казав, щоб вона не чекала свого чоловіка, твого брата Петроса, щоб віддалась тобі. А вона не схотіла! Вона обрала майже безнадійну втечу. Обрала смерть. Смерть замість такого бридкого створіння, як ти!
Підійшовши достатньо близько до столу, швидким і непомітним рухом Амелі витягла ніж із халяви Аніного чобота. Вона вже готувалася підвести руку для кидка — цей Костантінос тепер стояв так близько, що промахнутися було неможливо, — але Аня перехопила її кисть на рівні свого коліна, сильно стиснувши.
— Амелі, це не допоможе… Нам не треба поліції, — прошепотіла їй дівчина, ховаючи назад лезо, і, не озираючись, квапливо повела обох колежанок до виходу.
Мірто стояла мов нежива. Амелі лютувала.
— Чому ти не дала мені його вбити? Я знаю, скільки лиха він заподіяв Мірто. Він має за це заплатити. Має!
Аня схопила Амелі за плечі й струснула:
— У нас місія, забула? Будеш агенткою — роби що хочеш! А доки ти на практиці, доки наші долі залежать від тебе, — будь така ласкава, дотримуйся сценарію!
— Поль має рацію, хоча мені дуже шкода в цьому зізнаватися, — сказала Глорія, простягаючи Амелі пляшку свіжої води. — Не час для помсти. Мірто, отямся вже. Дихай. Вчися дихати наново.
Вони стояли посеред вулиці, а повз них проїздили світловусі британці на велосипедах, походжали дідугани, тримаючи на повідку навантажених віслюків, і закутані з голови до ніг у чорне бабусі. Охоронці кіріоса Вулгаріса взяли його контору в тісне півкільце, час від часу зиркаючи на артемід.
Випивши води, Амелі подивилася на годинник. Час спливав. Сонце котилося на захід.
— Може, грабуватимемо перехожих? — зневірено кинула вона.
— А як щодо стати піратками? — сказала Глорія. — Завжди вабила ця морська бандитська романтика.
— Але нам спершу доведеться пограбувати зброярню, — кинула Аня. — А в нас на це немає часу. Хоча, сама ідея мені подобається…
— Ми все ще можемо продати цей бісів годинник. Піду пошукаю ломбард…
— Чекай, — зупинила її Мірто. — Нам потрібен годинник, щоб знати, скільки часу лишилося до кінця місії. Та й дешевий він у тебе…
Вона криво всміхнулась і повела далі:
— Моя мама була дуже красива. Вона була родом із Каппадокії, тато зустрів її під час торгової мандрівки та привіз сюди. Незабаром після мого народження він подався з новою торговою місією до Каїра, але все, що лишилося від його судна, — це уламки біля берегів Єгипту. Мама вірила, що він повернеться, але чоловіки з її оточення сподівалися зовсім на протилежне. Окрім дядька Костаса, за мамою упадав іще один кавалер, англієць. Його ім’я — містер Патрік Бойль, і мені здається, що саме цей джентльмен щойно зайшов он у ту таверну.
— Справді? — оживилася Глорія, повертаючи голову. — І чому ж тоді ми досі тут, а не в його приємній компанії?
— Чекайте, який у нас план? — спробувала стримати напарниць Аня.