Кадети вибігли за ними, відрізаючи шлях до відступу.
— Усе гаразд? Чому пані вибігають із кафешантану? — запитав офіцер, обводячи поглядом знічених дівчат, що враз перестали сміятися, прикриваючи вуста долонями. — Можливо, ви забули заплатити? Чи ці браві бійці, майбутнє нації, напосідають?
Кадети завмерли позаду, чекаючи лиха на свою голову.
— Поль, говори, — стукнула його ліктем Мірто. — Ти ж у нас кавалер.
Але Поль закляк із роззявленим ротом, вирячившись на молодого офіцера.
— Що, мсьє, вам навіть мову відібрало?
Глорія зметикувала перша.
— Перепрошую, пане офіцере, але мій дядечко маркіз наказав привезти мене додому до півночі.
Склавши губки бантиком, білявка посмикала служаку за рукав уніформи й додала:
— А вже чверть на першу, пане жандарме. Ви ж не хочете, щоб мій американський дядечко гнівався? І на мене, і на моїх друзів, а заразом і на вас?..
Офіцер кинув прискіпливий погляд на Глорію, а тоді кивнув. Жандарми розступилися, даючи дорогу панянкам і Полю, який ніяк не міг отямитись.
— Рада, що поліція нас охороняє, — підморгнула білявка, пройшовши повз військових.
— Ми не поліція, пані. Ми жандарми, — приклав руку до кашкета офіцер. — Я штабс-капітан жандармерії, моє ім’я…
Але його ім’я потонуло в гуркоті мотору. Мірто натиснула на клаксон, сигналячи жандармам і кадетам. Дівчата помахали руками, Глорія надіслала прощальний повітряний поцілунок, і авто помчало геть від шумного й хмільного кафешантану.
— Що ти їм сказала, божевільна? — повернулася до Глорії Амелі. — Що ти нашептала тим кадетикам?
— Лише правду, сестро Лі, — поклавши руку на серце, серйозно мовила Глорія. — Сказала, що японка за крайнім столиком обожнює хлопців у формі, а підійти першою ніколи не наважиться.
— Я тобі зараз покажу хлопців у формі й синець під оком! — мало не вистрибнула з переднього сидіння азіятка.
Дівчата знову засміялися, згадуючи всі події того вечора, їхнього першого вечора в Києві. Лише Поль не сміявся.
— Поль, тут прямо? — запитала Мірто на повороті.
— Бери ліворуч, — відказав Поль, учепившись у шкіряне сидіння автівки.
— Чого в тебе таке похмуре обличчя? — подивилася на юнака в дзеркало заднього виду Мірто, повертаючи на Бібіковський бульвар6. — Добре ж повеселилися, навіть попри дурні вибрики Глорії.
— Я б сказала — саме через дурні вибрики Глорії, — пролунало з заднього сидіння.
Поль зняв капелюха, скуйовдивши хвилясте русяве волосся зі стрижкою боб, розв’язав шийну хустину та мрійливо задивився на далекий серп місяця. Якщо вгледітися, то можна було зрозуміти, що меланхолійний Поль ніякий не хлопець.
— Поль, ти що, упізнала того офіцера? — запитала Амелі. — Ти просто отетеріла перед ним. На тебе це не схоже.
— Угу, — лише й відповіла дівчина в чоловічому костюмі, не зводячи очей із неба. Тепер її голос уже не звучав так низько, як раніше. Окрім того, у ньому бриніли печальні нотки. — Мені здається, я з ним колись дружила.
— А він тебе, здається, не впізнав, — обійняла Поля за плечі Глорія. — Напевно, йому незвично бачити тебе в хлопчачій подобі…
— Ну, він і тоді думав, що я хлопчик. Може, я просто дуже змінилася? Мені було лише дванадцять, а йому сімнадцять. Він упадав за балеринами та хористочками…
— Він красунчик. Мені такі саме до вподоби. Глянеш на нього й одразу бачиш — герой!
Автівка заїхала у двір непоказного сірого будинку в районі Галицького базару7. Мірто паркувалася, Амелі наспівувала французьку пісеньку.
— До речі, — зненацька знову заговорила Поль. — Угадайте, як його звати?
— Якийсь Іван чи Миколай, — кинула Мірто.
— Васька.
— Олексій Степанович.
— Його звати Поль, — значуще звела брови дівчина в чоловічому костюмі, неспішно виходячи з машини.
На околиці міста було тихо. Тут чулися хіба що цвіркуни, собаче брехання й шарудіння їжаків у кущах.
Тільки-но дівчата залишили автівку, тихенько прокрадаючись у будинок, як на першому поверсі непоказного маєтку запалилося електричне світло. На поріг вийшли троє: старий і згорблений гер Фрідріх, за ним економка пані Марта, посивіла жіночка з м’якими рисами обличчя й добрими очима, і її син Олекса, кремезний хлопець напохваті.