Раптом пролунали сирени. Із турецьких військових кораблів, що перегороджували шлях у затоку, подавали сигнали. Дівчата стояли й роззиралися, та за деякий час капітан «Нереїди» нарешті виніс вердикт: через якийсь форс-мажор доступ морем до Смірни перекрито.
— Я висаджу вас на мисі, у невеликому селищі Карабурун. А там уже наймете візника.
— Візника? І скільки ж він буде тарабанитися горами поночі? — жахнулася Глорія, що виринула з-за щогли.
Капітан знизав плечима й віддав наказ заходити в бухту.
Коли дівчата нарешті ступили на берег, уже сутеніло. Мірто кинулася питати місцевих рибалок, чи хто підвіз би їх до Смірни, але ті відповідали, що о такій порі можуть їм порадити хіба що готель, зведений тут нещодавно одним багатим бельгійцем. Розлючені й утомлені, артеміди підійшли до готелю, щоб спитати про візника, аж раптом біля входу побачили новенький автомобіль «Форд», що виблискував зеленими боками.
— «Бляшана Ліззі»37! — вихопилося в Амелі. — Нам пощастило, що на цьому півострові є автівки.
— Хто власник машини? — запитала Мірто в молодої покоївки, яка саме витрушувала на балконі скатертину.
— Ґвідо-бей, — недбало кинула та. — Це його готель.
— Чи можна з ним зустрітися? — утрутилася Глорія. — Терміново.
Чорнява покоївка змірила її недобрим поглядом і надула губи.
— Ґвідо-бей у ванній зі своєю новою коханкою. Просив його не турбувати до ранку, — відповіла вона і, мов курка, розправивши хвіст, зникла за шторами.
— Що це було? — закотила очі Глорія.
— Здається, Ґвідо-бей нещодавно змінив фаворитку, — присвиснула Амелі й зиркнула на циферблат годинника. Маємо менше ніж чотири години.
— Дівчата, — голос Мірто зривався. — Навіть якщо ми знайдемо візника, навряд чи встигнемо вчасно. Судячи з карти, що показав мені капітан, до Смірни понад сто кілометрів. Не знаю, як ви, а я надто багато пережила, щоб так просто здатися на фініші. Пропоную вжити рішучих заходів.
Її погляд недвозначно зупинився на автівці.
— Хо-хо, цей герой-коханець навіть ключ у машині лишив! — застрибнула на заднє сидіння Глорія.
Артеміди особливого запрошення не чекали, тож за мить мотор «Бляшаної Ліззі» заревів, а колеса закрутилися, здіймаючи стовп пилюки.
Вони їхали безлюдним гірським серпантином так швидко, що у вухах дзвенів вітер. Фари підсвічували шлях, ліворуч миготіли вогні кораблів, десь угорі дрібним горохом висипали зорі.
— Десять по одинадцятій. Лишилася рівно година, — сповістила Амелі, коли автівка вже в’їхала на бруківку міста.
Ось знайомі біленькі будиночки з черепичними дахами, високі мінарети, що походять на кипариси, круглі бані грецьких церков.
— Я впізнаю дорогу, — сказала Мірто, повертаючи в бік порту. — Ще трохи вздовж моря. Ми встигаємо.
Щойно грекиня це промовила, як нізвідки виринув вусатий поліцейський, помахом руки наказуючи зупинитися. Прискіпливим поглядом вусань оглянув водійку та пасажирів і невдоволено задер голову.
— Іноземці? — запитав він турецькою, спльовуючи.
— Громадяни Австро-Угорської імперії, бей ефенді, — навіть не затнувшись, відповіла йому Глорія. — Амелі, покажи панові паспорт…
— Чому жінка за кермом? Ви що, думаєте, що це якась розвага? Понаїхали тут із вашими машинами, напівголими дівками, — кивнув на глибоке декольте Глорії. — Ти, ефендім, сідай за кермо! — звернувся він до Ані. — І забирайся з моїх вулиць разом зі своїм борделем, щоб духу твого в моєму кварталі не було!
— Поль, поміняйся з Мірто місцями, — переклала англійською Глорія, підморгуючи поліцейському. — Цей добродій, вочевидь, палкий противник емансипації.
Аня сіла за кермо й повернула ключ.
— Ти вмієш водити машину, еге ж?
— Я… кілька разів пробувала в притулку, — не дуже впевнено відповіла Аня, натискаючи на газ.
Автівка стрімко зрушила з місця й понеслася портовою вулицею вздовж моря, мало не збиваючи п’яничок і запізнілих перехожих.
— Збав газу, легше! — перехопила кермо Мірто, але було надто пізно.
На великій швидкості машина вилетіла на змочений хвилями пірс і продовжила свій політ просто в морські хвилі.
У саду притулку було озеро. Маленька копанка, десять метрів завдовжки, три завширшки та два завглибшки, де артеміди бавилися в літню спеку, навчаючись триматися на воді. Аня згадувала перші уроки плавання, коли молодші дівчата розповідали їй, як треба дихати та як розмахувати руками. Чесно кажучи, у неї це не дуже виходило, але абияк триматися на плаву Аня могла.