— Я не така обдарована, як мої колежанки, — почала Глорія, якій дуже хотілося нарешті вмитися з дороги та випити чаю, — тож обиратиму перша. Як щодо уроків німецької?
— Добре, добре, — закивала директорка, — мови завжди стануть у пригоді юним леді.
— Я можу взяти медицину, — сказала Мірто. — Як складене людське тіло, перша медична допомога…
— О, це було б корисно, — внесла чергову нотатку сестра Аглая.
— Я хотіла б викладати дівчаткам балет, — озвалася Аня.
— Але балет, а не ці ваші… новомодні дриґання під музику, — із підозрою покосилася на неї сестра Аглая, — усі ці уанстепи та фокстроти…
— Що ви, я таке не танцюю! — зобразила обурене обличчя Аня. — Сестро Аглає, класична хореографія є невід’ємною частиною жіночої освіти по всій Європі…
— Не хотіла вас образити, — без особливого жалю в голосі перервала її директорка. — Просто ваше волосся не викликає в мене довіри.
— Ах, це через вошей, — взяла під лікоть Аню Глорія. — Так настраждалась, бідося! Коса була — до пояса. Я сама її відрізала, ось цими от руками, — продемонструвала довгі пальці в мережаних чорних мітенках Глорія.
— Уроки самооборони, — раптом випалила Амелі.
— Не розчула? — звела на неї очі директорка.
— Як захистити себе в цьому жорстокому й безжалісному світі, — пояснила Амелі.
— Пробачте, як вас там… міс Амелі, але ми в жіночій християнській школі. Будь-які речі, пов’язані з насильством, неприпустимі!
— Тоді я просто вчитиму їх підставляти другу щоку.
— Щось я погано розумію вас, міс?.. — Рожеве обличчя сестри Аглаї стало червоним.
— Вона має на увазі… — почала була Глорія, гнівно зиркаючи на Амелі, але та її перервала.
— Це я так жартую, сестро Аглає, — посміхнулася вона. — Бачте, нам, японцям, потрібен час, щоб осягнути християнські цінності. Синтоїстські боги надто щасливі, а Будда надто відсторонений. Ми все ще вчимося страждати по-християнськи.
— А я все ще не розумію, на що ви натякаєте! — підвищила голос сестра Аглая.
— Дозвольте тоді мені викладати науку. Природознавство.
— У нас уже є уроки природознавства, їх веде святий отець Себастьян…
— Я викладатиму факультатив. Ми будемо проводити досліди. Розглядати листочок у збільшувальне скло, розчиняти цукор у воді — нічого забороненого.
— Ніякої теорії Дарвіна!45 — пригрозила пальцем директорка.
— Сестро Аглає, я чудово знаю біблійну міфотворчість, ай! — Тепер уже Аня наступила їй на ногу, тож Амелі довелося виправитися: — Я добре знаю Біблію. Просто жартую з вами.
— Скільки ж тобі років, жартівнице?
— Двадцять один, — збрехала Амелі.
— Дивно, а за паспортом шістнадцять… Що ж, поживемо — побачимо. Але я не терпітиму навіть спроби псування наших дітей! І до тебе, Амелі дю Валь, я особливо пильно придивлятимуся.
— Ти що, здуріла? — накинулися на Амелі дівчата, коли вони всі четверо опинилися в просторій кімнаті, де ліжка були застелені білими простирадлами, а стіни голі. — Захотіла провалити завдання в перший же день?
— На тебе це взагалі не схоже… — із докором сказала Мірто.
— Який ґедзь тебе вкусив? — спитала Глорія й гепнулася на найкраще ліжко.
— Я вам скажу, але не тут і не зараз, — льодяним тоном відповіла Амелі. — Зараз я б хотіла побути на самоті.
Вона лишила речі нерозібраними й вийшла надвір. Було так само тихо, ніби двадцяти п’яти дітей узагалі не існувало.
Ліворуч під стіною ріс клен, дрібне листя якого вже пойнялося червоним. На корі клена проступали вирізані малюнки й ієрогліфи. Було тут і її ім’я, дане колись у притулку, — Кіку, що означало «хризантема».
Спів вивів її із задуми. Дзвінкі дитячі голоси виводили знайому мелодію: «Ісус хоче, щоб я стала Його сонячним променем, щоб я сяяла для Нього щоденно. Догоджай Йому, як тільки можеш, удома, у школі, у грі…»46
Визирнувши зі свого укриття, Амелі побачила вишикуваних у дві шеренги дівчаток, маленьких і напівпрозорих японок, із похиленими плечима й зацькованими очицями, стрижених, у безформних шерстяних сукнях мишачого кольору й білих фартухах. Співаючи, вони йшли колоною за старим священиком, що вів їх на молитву в сіру, мов їхня форма, капличку.
На якусь мить погляд Амелі зустрівся з поглядом святого отця. Їй навіть здалося, що він її впізнав. Але той лиш кинув на неї зацікавлений погляд і зник за дверима церкви.
Руки Амелі тремтіли. Вона вся тремтіла. Вона ладна була перерізати йому горлянку вже цієї ночі.
Перший день у сиротинці минув, залишаючи по собі шлейф незрозумілих емоцій. По одинадцятій артеміди сиділи на скрипучих ліжках у порожній кімнаті з розп’яттям на стіні й лише співчутливо дивилися одна на одну. У кожної було що сказати, але жодна не могла вголос висловити те, що відбувалося в душі.