— Нам би вибратися із цього склепу хоч на кілька годин. — Глорія нарешті озвучила те, про що думала решта. — Вам не здається, що в цього місця взагалі немає запахів? Ніяких.
— А стіни з вухами, — погодилася Амелі, прикладаючи палець до губ і застібаючи ґудзики бордово-чорного пальта.
І жестом наказала артемідам рушати слідом. Ті пішли, за її прикладом соваючи в кишені гроші, а за пояси й халяви чобіт — клинки та револьвери. Зайвим не буде.
Незабаром вони вже перелазили через паркан — у тому самому місці, де ріс червоний клен і де роками готувала свій план втечі маленька Кіку.
— Ходімо до моря, — запропонувала Аня.
— Не хочу знову до води, — поїжилась Мірто.
— А що там світиться? Невже місцева пивничка? Як думаєте, там подають сливове вино?
Дівчата пішли на світло й опинилися біля традиційного японського будинку з розсувними дверима й великими вікнами. Перед входом висів паперовий ліхтар.
— «Сакура», — прочитала напис на ліхтарі Мірто. — Схоже на назву.
Артеміди підійшли ближче. Було гамірно, а на ґанку стояло чимало всілякого взуття, переважно чоловічі черевики й чоботи.
— Ми все ще хочемо заходити? — завагалась Амелі, але Глорія вже розв’язувала шнурування своїх начищених туфель.
У кімнатах будинку, розмежованих паперовими перегородками, за низесенькими столиками розташувалися пізні відвідувачі. Вони сиділи навколішки, підклавши під коліна пласкі подушки, розкидані просто на підлозі. Чоловіки пили та грали в карти, а присутні жінки видавалися повіями.
— Можливо, панночки бажають окрему кімнату? — Не встигли дівчата переступити поріг, як до них підійшла приємна жінка в кімоно та з яскравим макіяжем. — Я Хіроко, власниця цієї ідзакая47. А ви?
— Ми зі «Святої Катерини», Хіроко-сан. Схоже, оселилися на деякий час у вас у Сідзуоці. Допоможете нам призвичаїтися?
Пані Хіроко всміхнулася, дивлячись у напружені обличчя гостей, — так широко всміхнулася, як тільки їй дозволяв звичай, — і повела дівчат в інший бік будинку. Тут було тепло й затишно. На бамбукових стінах висіли картини, що зображували гейш із вибіленими обличчями-масками й під барвистими парасольками.
— Рисового вина? Сливового? Чи одразу віскі?
Легка усмішка і далі грала на обличчі господині. Вона все розуміла й без слів. Артеміди замовили солодкого напою з японської сливи та зручно розташувалися на подушках.
— Вам теж здалося, що катеринки якісь залякані? — одразу даючи дітям із сиротинцю Святої Катерини прізвисько, почала Глорія.
— Як на мене, вони походять на звірят, яких тримають у клітці, — сумно проговорила Мірто.
— До вас на уроки також приходили сестри? — запитала Аня. — Як думаєте, вони весь час за нами спостерігатимуть?
— Мені здалося, що діти не бояться сестер, — відповіла Мірто, поправляючи манжети блідо-голубої блузи. — Зате просто завмирають, коли заходить директорка чи цей священик, як його там?..
— Отець Себастьян, — нарешті подала голос Амелі, і її очі сповнилися каламутної води.
— Ти пам’ятаєш його з дитинства?
— Пам’ятаю.
— І директорку?
Японка кивнула.
— Що ж нам робити із цими дітьми? — зіщулила плечі Аня. Її завжди рівна спина зараз здавалася згорбленою, наче від непосильної ноші.
— І я не знаю, — підтвердила синьоока грекиня. — Я підійшла до однієї… Еймі чи Емі? Не запам’ятала. Хотіла на ній базову анатомію показати. Граючись. То вона від мене аж відскочила…
— Просто робіть свою справу, — тихо відповіла Амелі. — Дайте дітям час звикнути. А ще — не торкайтеся їх.
— Весь час забуваю, що я в Японії. — Глорія прийняла з рук господині графин вина. — Тут треба кланятися й не можна торкатися. Нудьга!
Легке сливове вино розігнало кров і трохи підбадьорило. Поступово на обличчя дівчат знову повернулися посмішки. Вони незчулися, як годинник Амелі показав першу ночі, тож, сердечно подякувавши Хіроко-сан, артеміди вийшли надвір і заходилися шукати своє взуття.
— А ми все голову ламаємо, що ж це за гості прийшли в замшевих черевичках на підборах, — почувся чоловічий голос, і з-за кущів бузку вийшов високий як на японця чоловік середніх літ, у чорному європейському костюмі, фертикуватій квітчастій безрукавці та з блискучими окулярами на носі.
— Здається, серед вас я одна нічогісінько не розумію японською, — обурилася Аня. — І чого тільки пані Тамара примусила мене вчити китайську?