Вона повернула голову та з полегшенням побачила, що імпровізованою лабораторією знову пливуть мильні бульбашки. Амелі вчасно зреагувала.
— Якусь нісенітницю городиш! — розлючено сказала сестра Аглая, мало не задихаючись від гніву. — Щоб я тебе тут не бачила, брехлива дівко! Ач, шпигувати за своїми ж колегами надумала!
Вона важко перевела дух. Щоки черниці були червоні, мов налиті буряковим соком.
— Незабаром вечірня служба. Іди й перевдягнися в щось пристойне! — Директорка показала на вкорочену балетну шопенку, що до коліна відкривала Аніні ноги.
Зміривши киянку пильним поглядом і зазирнувши наостанок в лабораторію Амелі, сестра Аглая розвернулася й пішла геть. Аня сповзла по стіні, полегшено видихаючи.
Усю службу Амелі зиркала на Аню з протилежного кінця церкви. Артеміди сиділи на дерев’яних лавах, ставали на коліна, хрестилися й співали гімни разом із вихованками сиротинцю та черницями, скеровані глибоким і проникливим голосом отця Себастьяна.
Аня теж поглядала на Амелі, але ще пильніше вона стежила за панотцем, що по-батьківськи всміхався ученицям і з надривом читав Перше послання до Коринтян:
— «Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік, голова ж Христові — Бог»49. Отже, покора є нелегким, але почесним завданням. І хоч які муки маємо витерпіти на життєвому шляху, ми всі наслідуємо приклад Христа, що страждав за гріхи наші. Бо лише так на нас чекає спасіння.
Від тих слів Аню аж піт пройняв. Вона заледве досиділа до кінця служби, і аж коли всі повиходили з каплички, побачила Амелі, що матеріалізувалася на лаві навпроти неї.
— Нічого не хочеш пояснити? — упівголоса запитала японка. — Наприклад, чому ти опинилася там, за тою завісою?
— Це ти мені краще поясни, що відбувалося в тебе на уроці. Про що ви перешіптувалися? Чому дівчата плакали?
— Я не маю виправдовуватися, що роблю на своїх уроках, — зимним голосом відповіла Амелі.
— Може, інші артеміди того не помічають, вони виросли в кімнатних умовах притулку, але мені все видно як на долоні. Катеринки, включаючи тебе, панічно бояться тілесного контакту й соромляться свого тіла, а милий отець Себастьян, що спонукає до сліпої патріархальної покори, викликає в тебе ненависть і огиду. Ніякого зв’язку, еге ж?
— Дівчата! — покликала Мірто, зазираючи в церкву. — Ми ведемо дітей на прогулянку берегом моря. Приєднаєтеся?
— Звісно! — відповіла Амелі, кидаючи нищівний погляд на Аню. — Зараз підійдемо.
— Що ти замислила? — схопила напарницю за рукав зеленоока балерина.
— Не твоє діло.
— Навпаки, моє. А ще Мірто й Глорії. Я знаю, що ти хочеш учинити по совісті, але тобі не здається, що ми теж маємо право знати? І хай би що ти задумала — ми в одній команді. Ми підтримаємо тебе, Амелі.
— Нічого. Я. Не. Задумала. — Проймаючи Аню поглядом блискучих карих очей, японка розвернулася й пішла геть.
Спокійна й сіра водна гладінь. Така сіра, як дні в сиротинці Святої Катерини. Ані здавалося, що сірий колір пробирається їй під шкіру, проникає у вени й перемішується з її такою червоною кров’ю. Так божеволіють. Рятувало лише море, що ліниво кидало на берег хвилі, а ще спасали високі бамбукові зарості, у яких можна було сховатися й слухати вітер, і їхні нечасті втечі на сливове вино.
Глорія зовсім заниділа. Її кров була червоніша за всіх, тому сірість буквально вбивала дівчину. Вона намагалася додати трохи барв у свої уроки: малювала з дітьми слова аквареллю, грала в австрійські ігри й співала пісень, — але дуже скоро сестра Аглая сказала, що школа Святої Катерини не місце для вертепу, усадовила всіх назад за парти й наказала писати диктанти.
Замкнена у своєму механічному світі Мірто страждала менше, але для неї, як і для Ані, продертися крізь шкаралупу катеринок видавалося просто неможливим. Тепер Аня розуміла, чому уроки анатомії й танців викликають у дівчаток таку відразу.
Задивившись на гори, що височіли вдалині, і навіть засумувавши за прихованою серед карпатських вершин «Артемідою», Аня не помітила, як мало не врізалася у двох чоловіків, убраних у темні костюми й капелюхи, місцевих фертів, що розмахували парасольками-тростинами, виконуючи вечірній променад уздовж узбережжя в супроводі директорки.
— Знайомтеся, це наші нові виховательки, — сказала сестра Аглая, ніби виправдовуючи неоковирність своєї підопічної Поллі. — Вони приїхали з Європи, усе ще звикають до місцевих краєвидів, тож гуляють пороззявлявши роти…
— Так, здається, ми вже мали честь їх бачити, — ззирнулися чоловіки, ледь усміхаючись.