— Де ж ви могли їх бачити? — погляд сестри Аглаї не віщував нічого доброго.
І доки артеміди встигли щось придумати, чоловік уже відповідав:
— Кілька разів зустрічали їх у «Сакурі». До їхньої честі кажучи, ці дами ніколи не сиділи в загальних залах, завжди брали окремий кабінет.
Не важко уявити обличчя сестри Аглаї, коли вона почула ці слова. Здавалося, її голова перетворилася на чайник, що от-от закипить. А то й узагалі злетить у повітря. Вона нічого не сказала чоловікам, лише стрімко розвернулася й пішла назад у притулок. Учениці тупо рушили за нею, тримаючись парами й не розбиваючи стрій.
— У «Сакурі»?! — вигукнула вона, тільки-но ворота за ученицями зачинилися. — У цій непристойній пивничці?!
Вона з розмаху вдарила Мірто, що мала необачність стояти поряд, своєю шкіряною торбинкою. Мірто мала чудову реакцію й ухилилася, проте це її не врятувало від подальшої розправи.
— Сестро Саро, сестро Ніколь, приготуйте мені різки, — крізь зуби просичала сестра Аглая. — А ви! Ви! Задирайте спідниці до колін, опускайте панчохи. Я битиму вас на очах у ваших учениць, нехай знають, які безсоромні в них виховательки!
Артеміди зціпили зуби й перезирнулися. Перша ступила вперед Аня й підняла спідницю. За нею мимохіть Мірто, потім Глорія, а потім, до судом стискаючи кулаки від безсилої люті, у шеренгу стала й Амелі.
Гер Фрідріх придумував різні покарання — дивні та складні, нудні та болючі. Це могло бути завдання на витривалість, спритність чи кмітливість, вивчення напам’ять кількох сторінок із Гомерової «Іліади», похід на гору, спаринг із сильнішою партнеркою, але жодного разу не було прямої фізичної розправи. Для артемід, що сотні разів діставали синці на боксерському рингу й на татамі, уміли терпіти біль і справлятися з ним, покарання сестри Аглаї не було нічим серйозним. Але їх ніколи раніше не били заради покарання. Тим більше перед очима їхніх учениць.
— Залишити їх без вечері, — доволі втамувавши лють і зоставивши криваві сліди на гомілках артемід, заявила директорка. — Зачинити їх у кімнаті. Якщо вони не мають честі, то наш християнський обов’язок — уберегти їх від подальшого падіння. Тепер ми завжди зачинятимемо їх на ніч.
Дівчата сиділи у своїй холодній пустій кімнаті, безсило витріщаючись на вогонь гасової лампи. Цього разу не було кого винити й на кого кричати — завинили всі.
— Добре, що хоч не вигнали, — нарешті сказала Мірто, лягаючи в ліжко.
— Ми щонайбільше місяць протрималися в цій божевільні. Один нещасний місяць! — запустила руки у своє пишне хвилясте волосся Глорія. — А попереду ще цілих п’ять! Де мій револьвер? Де я його, в біса, заховала? Свята Катерино, змилуйся, не дай мені померти в мої вісімнадцять років!
— Тобі сімнадцять із половиною, — виправила її Аня, теж лягаючи під тонку вовняну ковдру.
Тільки Амелі все ще сиділа на ліжку.
— Ти чого? Гаси лампу та лягай спати. Уві сні не так хотітиметься їсти. Мені так мама говорила, коли навіть хліб закінчувався, — перекотилася на бік Аня.
— Я не засну. Піду погуляю.
— Як? Вилізеш у вікно, як наша повітряна гімнастка? — гмикнула Глорія, зиркнувши на Аню.
— Просто скористаюся відмикачкою. — Амелі дістала з валізи набір ключів і металевих дротиків.
Мов кішка, вона прокралася коридором, вийшла надвір і, захована в тіні клена, який усе ніяк не хотів скидати багряне листя, перелізла через стіну. Спідниця зачепилася за камінь і порвалася, чобіт застряг між камінців, і дівчина ледве втримала рівновагу, щоб не впасти.
Опинившись по той бік огорожі, Амелі глибоко вдихнула й видихнула. Таких дурних помилок припускалося тіло, коли її переповнював гнів або страх. Вона переставала контролювати себе. Тоді потрібно було зосередитися на диханні, як учили в «Артеміді»: вдих, видих… вдих…
Сьогодні ніч видавалася особливо темною. У цій темряві далекий ліхтар у «Сакурі» служив єдиною провідною зіркою.
Хіроко стояла у дворі, убрана в розписане півоніями кімоно. Вона сама скидалася на повновидий рожевий піон і пахла весною. Дивлячись на цю привітну жінку, Амелі чомусь подумала про те, як багато таємниць у її гарненькій голові. Можливо, і вона, коли виросте, стане такою ж таємничою, як Хіроко, заведе японський ресторанчик у центрі Відня і колекціонуватиме чужі секрети. Тільки всміхатися так багато вона точно не буде.
— Кімнату нагорі, як завжди? — Господиня звела підведені чорною тушшю брови, тоненькі, мов дві ниточки. — Чи цього разу придумаємо щось інше?
— Хіроко-сан, хто тут найвпливовіший гість?
— Гм… — замислилася Хіроко, і її очі перетворилися на вузькі щілинки. — Є власник фабрики, є банкір із Осаки, є староста нашого містечка…