— Староста? Те, що треба! Як думаєте, він захотів би зустрітися зі мною наодинці?
Господиня оцінювально придивилася до Амелі та з легкою усмішкою винесла вердикт:
— Та він буде на сьомому небі від щастя.
— А ви б змогли…
— Ідіть нагору й ні про що не переймайтеся, — солодко всміхнулася Хіроко, нечутно й легко заходячи всередину.
Амелі знову глибоко вдихнула. Повітря заповнило її легені, буддійські мантри молоточками застукали в голові. А піднявшись нагору, вона довго не могла всістися на татамі за низеньким столиком. Як то воно — чемно сидіти перед чоловіком? Дитинство Амелі минуло в католицькій школі, вона не знала звичаїв. Пам’ятала лише, що не можна виставляти перед чоловіком ноги і демонструвати зап’ястя.
Вона вмостилася на коліна, розправила поли сукні кольору темно-синього сутінкового неба й заховала кисті рук у рукави простого закритого жакета.
Чоловік не забарився. Амелі почула його кроки на сходах. Упевнені, сильні.
— Я заходжу, міс, — попередив він перед тим, як відтулити заслону.
Амелі чекала побачити кого завгодно, та тільки не його. Перед нею стояв той високий чоловік в окулярах, який ще під час першого їхнього візиту дозволив собі відверто фліртувати з артемідами.
— Здається, ви чекали когось іншого? — він помітив здивовані очі Амелі.
— Ви міський староста? — оговталась дівчина.
Той кивнув.
— Акіра Накагата до ваших послуг, — уклонився він і теж сів за столик навпроти Амелі.
Тепер вони обоє сиділи навколішки на татамі, оцінювально дивлячись одне на одного.
— Чесно кажучи, я був здивований дістати таке запрошення, міс. Ви ж японка? Можемо розмовляти японською?
— Я громадянка Австро-Угорщини, шановний старосто. І це не те, про що ви подумали.
— А про що я подумав?
У горлі Амелі задерло, вона прокашлялась.
— Води? — турботливо простягнув їй склянку Накагата. — Хіроко-сан, принесіть нам, будь ласка, чаю з рисовими тістечками!
— Перейдімо до справи, — увірвала його люб’язності Амелі, коли господиня ідзакаї щезла. — Завтра рівно о першій прийдіть до притулку з інспекцією. Приведіть із собою лікаря.
— Це прохання чи наказ?
Староста зняв окуляри й неспішно протер їх хустиною, скоса позираючи на співрозмовницю.
— Це крик про допомогу.
Запала тиша.
— Із вами негідно поводяться в притулку? — уже серйозніше запитав він, схиляючи набік голову.
— Не з нами. Із дітьми.
Чоловік знову начепив на ніс окуляри, упритул роздивляючись Амелі. Вона теж дивилася просто на нього, помічаючи ранні зморшки на його лобі й у куточках очей, у яких світився якийсь дивний вогонь.
Хіроко принесла чай і ковзнула легким, мов вітер, поглядом по Амелі із німим запитанням, чи все гаразд.
Амелі силувано всміхнулася.
— Завтра рівно о першій? — У голосі старости тепер почулися мрійливі нотки. — Проте скажіть мені, люба міс… не знаю вашого імені…
— Амелі.
— Амелі-сан… Під яким приводом я маю вриватися з інспекцією в американську християнську місію?
— Над вашими дітьми, шановний старосто… над маленькими японськими дітьми… — Вуста Амелі затремтіли. Ще більше затремтіли руки. Вона не змогла закінчити речення, і дихальні вправи вже не допомагали. З очей покотилися великі солоні краплі.
Накагата стрімко підвівся, підступаючи до артеміди та засовуючи руку в кишеню штанів, але Амелі миттєво зірвалася з місця й, притулившись до стіни, виставила наперед тонкий, мов бджолине жало, блискучий кинджал.
Чоловік так і закляк із простягнутою рукою. Він повільно розкрив кулак. Білою сніжинкою на підлогу впала батистова носова хустинка, якою ще кілька хвилин тому він протирав окуляри.
Амелі зітхнула й присоромлено потупила очі, повільно ховаючи ніж назад за пояс.
— Пробачте, я… — Вона підняла його хусточку з підлоги та простягнула власнику.
— Пусте. Лишіть собі.
— Мені треба йти. — Амелі швидко поклала носовичок на стіл і попрямувала до дверей.
— Ви так і не скуштували рисового тістечка.
— Іншим разом, — не підводячи очей, кинула дівчина й зникла за дверима.
Годинник у нагрудній кишені відбивав секунди дуже гучно, Амелі весь час здавалося, що це кроки знадвору. А може, то так гупали серця її учениць? Чи її власне?
У лабораторії було, як завжди, похмуро. Ці дні взагалі видавалися особливо похмурими, ще й зривалося на дощ. Сизі краплі пролітали за вікном навскісними стрілами, її невиплаканими сльозами.