Сьогодні й темою уроку була вода. Катеринки спостерігали, як вона розливається дерев’яною дошкою, заливає шпаринки, просочується, протікає, а потім, розігріта вогнем, перетворюється на пару, що теплою хмаркою вилітає в прочинену кватирку.
Амелі знову подивилася на годинник. Було 12:50. Ісус на прибитому до стіни розп’ятті сумирно схилив голову, приймаючи свій терновий вінок. Японка мимоволі поправила зібране у високий жмут волосся, ніби й сама носила власний, ніким не видимий терновий вінець.
— Яка ще інспекція? — почувся високий голос сестри Аглаї, у якому звучали відчутні панічні нотки.
— Надійшла скарга, що з вашими ученицями негідно поводяться. Ми мусили відреагувати.
Амелі підбігла до вікна. Прикрившись чорними парасольками, надворі стояло троє чоловіків із чітким наміром увійти всередину.
— Дівчатка, — звернулася до учениць Амелі, — будьте готові. Не бійтеся нікого. Ясно?
Вона бачила їхні перелякані очі, знала, що вони зараз відчували, і лише сподівалася, що в останній, вирішальний момент катеринки не відступлять.
Коли інспекція зайшла до класу, учениці півколом сиділи на підлозі, нервово сіпаючи подоли колючих вовняних сукенок. Староста увійшов перший. Він уважно роззирнувся, переводячи погляд із нажаханих дітей на Амелі. Та трималася з гідністю порцелянової ляльки — струнко, без жодної тіні емоцій і з холодними, мов укритими памороззю, очима.
За старостою ввійшли ще двоє, один із яких був убраний у поліційну форму, а другий у простий твідовий піджак і тримав лікарську валізу.
— Сестро Аглає, це всі вихователі притулку?
— Усі, шановний старосто. Але я не розумію…
— А де ж отець Себастьян? — подала голос Амелі, кидаючи нищівний погляд на директорку.
— Йому зле, — квапливо виправдалася жінка. — Він відпочиває…
— Пошліть за ним котрусь сестру. Ми почекаємо, — спокійно наказав чоловік.
Амелі перевела погляд на артемід, що теж стояли біля дверей ні живі ні мертві. Передчуваючи недобре, вони кидали запитальні погляди на колежанку, але та навіть бровою не повела.
Нарешті привели отця Себастьяна, що спирався на тростину. Він зиркнув на інспекторів з-під розлогих брів і поправив білий комірець. Здавалося, йому бракувало повітря.
— Що ж, можемо починати. Міс Амелі, ви маєте, що нам сказати?
— Учениці мають, — перейшла з англійської на японську Амелі. — Чо-тян, розкажи шановному старості про свою останню зустріч із отцем Себастьяном.
— Говоріть англійською! — гримнула сестра Аглая, але староста жестом спинив її.
— Наш поліцмейстер вестиме протокол, тож пізніше ви зможете ознайомитися зі свідченнями в перекладі. Я слухаю тебе, Чо-тян, — лагідно він звернувся до дівчинки.
Тринадцятирічна Чо вся затремтіла.
— Він казав, що я брудна, нечиста… — почала вона, виштовхуючи із себе кожне слово. — Він садовив до себе на коліна й залазив рукою під спідницю…
— Це наклеп! — побагровів святий отець, який через слово розумів японську. — Як ти смієш вигадувати про мене такі негідні речі!
Чо розревілася, не в змозі вимовити жодного слова.
— Закінчуйте цю циркову виставу! — збаламутилася сестра Аглая, виступаючи перед Амелі. — Ми благодійна місія, що дала притулок безрідним сиротам, урятувала їх від голодної смерті. Ми сіємо в їхніх душах зерно християнських цінностей, любові до ближнього, самовідданості… І це така подяка за добро, що ми вчинили?!
— Підведіть руку ті, — голосно сказала Амелі, — кого хоч раз торкався отець Себастьян.
Несміло, поволі, але руки поповзли вгору.
— Підведіть руку, якщо він хоч раз мацав вас під спідницею, торкався ваших губ або примушував вас торкатися його.
Руки знову поповзли вгору.
— Ви що, вірите фантазіям цих незрілих юначок? — заверещала директорка притулку.
— Тоді як щодо ще однієї, як ви кажете, фантазії? — примружила очі Амелі, виступаючи наперед, підходячи зовсім близько до старости, а ще ближче до панотця. — Мені було два роки, коли мене привезли в цей сиротинець. Іншого життя, окрім сірих стін і псалмів, я не знала. Не пам’ятала. Я сліпо довіряла всьому, що говорили сестри, бо вірила, що Бог покарає мене за непослух різками по пальцях. Шановний старосто, вас колись били різками по пальцях? А по литках? Однак історія не про це. Коли мені виповнилося п’ять років, я прийшла на звичайну недільну сповідь до отця Себастьяна. Як ви думаєте, шановні, багато гріхів назбиралося в п’ятирічної дитини? Добре пам’ятаю, що, коли я ввійшла до каплички, був ще яскравий день, а коли виходила, то небо було чорне. Скільки ж годин отець сповідав мене? Ви пам’ятаєте, панотче? Бо я пам’ятаю ваші пальці в себе між ніг, пам’ятаю вашу… як ви тоді її назвали? Ах, мишку… яку я мусила пестити. Бо інакше Господь не простив би мені гріхів.