— На що ви натякаєте? — суворо зиркнула на нього дівчина.
— Чи правильно я вас розумію, Кіку-сан… — Він відклав убік папери. — Вашим учинком… ви не хотіли закрити притулок?
— Я хотіла лише покарати винних у знущанні над дітьми, — холодно відповіла дівчина.
— Тоді що далі? Дивлюся, ваш бюджет дорівнює нулю.
— Нашим бюджетом не переймайтеся. Просто не закривайте притулок.
— Це я не сам вирішую.
— Ми хотіли б зустрітися з тими, хто вирішує.
Амелі ступила крок уперед і зіперлася на стіл.
— У вашому місті є пристойний ресторан, де не соромно з’явитися чотирьом молодим особам?
— Днями на центральній вулиці відкрилася більярдна «Нью-Йорк». Можемо зустрітися там завтра о дев’ятій. Я пришлю за вами машину. А зараз, якщо дозволите, я продовжу оглядати кабінет сестри Аглаї.
Автівка приїхала завчасно, але артеміди вже були готові. Вони так боялися не встигнути з приготуваннями, так нервувалися від самого ранку, що всі мешканки притулку порушили свій новий розпорядок і заходилися допомагати. Із важких оксамитових штор, знятих із урочистої зали, і великого відрізу помаранчевої вовни шилися нові сукні, намальовані за ескізами Мірто й Амелі. Листи каліфорнійським благодійницям разом зі світлинами вкладалися в конверти, підписані каліграфічним почерком, а вишиті скатертини й акварелі із зображенням гліциній і гортензій пакувалися в картонні коробки.
Аня почувалася дивно в жовтогарячій сукні з відкритими плечима та у зсунутому набік капелюшку з такої самої тканини.
— Здається, я вперше бачу Поль із макіяжем, — підморгнула колежанці Мірто, убрана в голубу оксамитову «штору», яка щільно облягала її стан і підкреслювала атлетично складену фігуру грекині.
— Вона мало не брикалася, коли я вищипувала їй брови й малювала губи. — Глорія послала повітряний поцілунок катеринкам, які спостерігали за ними віддаля, підсвічуючи лампадками. На білявці була легка струмлива сукня із золотистого атласу, подарована цілковито зачарованим нею фотографом Юн Соком.
— Годі насміхатися. Зате я вмію наносити театральний грим, — ображено задерла кирпу Аня, складаючи коробки в автівку. — Амелі, тільки на тебе чекаємо!
Та вийшла з кабінету директорки з обліковою книгою під пахвою. З-під довгого пальта виднілася чорна шифонова сукня, яку Амелі завжди возила із собою в саквояжі. Її зачіска була химерно укладена й прикрашена зробленою Чо квіткою кольору фуксії.
— Амелі якась інакша сьогодні, чи мені здається? — звернулась до дівчат Мірто, закидаючи в машину останню коробку з листами.
— Не вигадуй, — сказала японка, сідаючи на місце.
Глорія хитро посміхнулася, Аня замріяно підвела голову до нічного неба, а сама Амелі лише подивилася на себе в кишенькове люстерко, розглядаючи замаскований пудрою прищик.
Приїхали на місце. Водій хотів був відчинити дверцята, але японка мало не вистрибнула з машини поперед нього, перша хапаючи коробки з рукоділлям і підносячи їх до дверей більярдної.
Стіл був зарезервований і вже накритий. У «Нью-Йорку» все й справді було на західний лад: розкішне оздоблення стін і стелі, химерні підставки з ніжками у формі котячих лап, кілька більярдових столів і яскраве електричне світло, під яким неможливо було заховатися.
— Усі погляди — наші, — із задоволенням прокоментувала Глорія, манірно кладучи руку на спинку стільця й закурюючи цигарку.
— Чого це пані в такий час гуляють самі? Негоже! — підійшов до їхнього столика підпитий чолов’яга у фраку. — Я вас пригощу!
— Не варто. Ми чекаємо на компанію, — спокійно відповіла йому Амелі, дивлячись просто поперед себе.
— Я кажу, іди за мій столик, дівко продажна! — Він ухопив Амелі за праву руку. Запах алкоголю з його рота мало не валив дівчат із ніг.
Довго не думаючи, лівою рукою Амелі потягнула чолов’ягу за комір сорочки донизу, із силою вдаряючи об стіл. Бризнула кров. Глорія розсміялася, плескаючи в долоні, Аня й Мірто схопилися на ноги, щоби з двох боків схопити чоловіка з розбитим носом й відтягнути його подалі від роздратованої Амелі. Та Накагата їх випередив.
— Ти п’яний, друже. Сходи на вулицю, провітрись, — сказав він. Сильно стискаючи чоловіка за плече й заламуючи йому руку, староста повів його до виходу.
Незабаром Накагата повернувся до зали, широко посміхаючись.
— Добре, що мої колеги ще не прийшли. Думаю, вони були б надто вражені таким видовищем. До речі, міс Амелі, у вас на рукаві кров.
Амелі змірила його важким поглядом і витерла рукав темно-зеленою столовою серветкою. На зеленому не видно слідів крові.