— Я знав твого батька. Мене, тоді молодого й зеленого, лише прийняли в клан…
Амелі перервала:
— Я ніколи не знала своїх батьків і не хотіла нічого знати. Навіщо зараз ви ятрите рану, яка вже затягнулася?
Випаливши це, немов відстрілюючись із гвинтівки, вона попрямувала далі, а Накагата мовчки рушив за нею.
— Ті ваші слова про традицію… — нарешті сказав він. — Вони були щирі? Хіба можна рости без коріння?
— Моє коріння було гниле.
— Помиляєтеся, міс. Із гнилого коріння не виростають такі високі кипариси.
Амелі стрімко повернулася до нього, стаючи навпроти й зиркаючи знизу вгору.
— Скажіть чесно, Накагата-сан, чого вам від мене треба?
— Я хочу — і можу — захистити вас.
— Вам здається, що я з тих, кому потрібен захист? — Амелі звела руку, демонструючи рукав пальта — на ньому таки лишилося кілька крапельок крові. Чужої крові.
— Не всі мечі направлені на нас іззовні. Деякі з них простромлюють ізсередини. Від них буває геть неможливо захиститися самотужки. — Староста простягнув їй білу хустину, ту саму, яку Амелі минулого разу не прийняла.
Дівчина на мить зупинилася, нерішучо позираючи на шмат батистової тканини.
— Що означатиме, якщо я її прийму?
Чоловік знизав плечима.
— Для початку домовимося, що я вам її не дарую, а позичаю. А це означає, що ми знову побачимося, щоб розплатитися з боргами.
Амелі гмикнула й рвучко вихопила хустку з його рук. Вона посмикала її, ніби випробовуючи на міцність.
— Доки справа з притулком не вирішиться, я потримаю її в себе, — нарешті сказала дівчина.
— Тоді ми не поспішатимемо з рішенням, — посміхнувся Накагата.
…Двоє йшли дорогою до моря. Близько-близько, але не торкаючись одне одного. Праворуч колихався бамбук, ліворуч дозрівали мандарини, а десь попереду висів надщерблений місяць, мов орієнтир. Немов ліхтар на подвір’ї їхньої «Сакури».
Осінь догоріла непомітно. Прудкою лисицею пробігла зима, запорошивши білим шапки далеких гір і лише двічі кинувши сніжком на долину.
Весна настала в Сідзуоці рано. Вона засіяла пагорби травою й дрібними квітами. Трунок провесні, вологої зранку й такої гарячої в полуденок, змішувався із солоним запахом бризу, а стук паровозних коліс — зі щебетом пташок.
Біля воріт притулку Святої Катерини стояла молода жінка в білому плащі й бірюзовій сукні з вигадливою кокеткою й у не менш вигадливому капелюшку.
Зсередини долинав вереск і заливистий дитячий сміх, тож, узявшись за дверне кільце у вигляді дракона, жінка засумнівалась, чи потрапила за адресою. Ще раз зиркнувши на табличку над дверима, вона постукала.
— Чим можу допомогти? — відчинила сестра з кінським обличчям і велетенськими бурштиновими очима.
— Я приїхала за своїми вихованками. Моє ім’я…
— Мадемуазель Тамара! — щасливо вигукнула Мірто, визираючи з-за спини монахині. — Ми не думали, що ви приїдете особисто!
Тамара вручила грекині саквояж і, відсторонивши сестру Сару, швидким кроком зайшла всередину.
У дворі між дерев’яними гірками та гойдалками бігали дівчатка в ясно-синіх сукенках, збиваючи одна одну з ніг. Старші вовтузилися на клумбах, поливаючи кущі хризантем, а на лаві попід капличкою сиділи монахині та штопали панчохи, час від часу зводячи очі на дітей.
— Ви, певно, пані Тамара? — До неї підійшла жінка років сорока в короткому коричневому жакеті й смугастій спідниці та простягла руку. — Я нова директорка сиротинцю Святої Катерини.
— Ви не черниця? — здивовано скинула брови Тамара.
— Ваші вихованки просили опікунську раду прислати сюди людину з досвідом управління шкільними закладами. Щоправда, я тут щонайдовше місяць, ще не зовсім освоїлася, але вже вважаю притулок своїм новим домом. Тут дуже затишно, от побачите. Чим можу пригостити вас із дороги?
— Ніяк не збагну, чого мені хочеться більше: кави чи віскі, — чарівливо посміхнулася Тамара, розширеними від здивування очима озираючись навкруги.
Їжа була скромна: рис і риба, куплена в місцевих рибалок уранці. Новий священик, зовсім юнак, ентузіаст, зі сповненими бажанням рятувати світ очима, прочитав молитву, і всі розпочали обідню трапезу.
— Мадемуазель Тамаро, — примружилася Глорія, спостерігаючи за мовчазною старшою артемідою, яка елегантно розрізала ножем шматок окуня. — Скажіть, що ви нами пишаєтеся.
Директорка «Артеміди» здивовано скинула брови.
— Справді, мадемуазель Тамаро, — долучилася Амелі. — Ще півроку тому це місце нічим не відрізнялося від того сірого й в’язкого сну, із якого ви мене забрали маленькою, а нині…