— Modesty is like the snow, when it melts, it is gone forever57, — поклавши столові прибори, сказала Тамара.
А потім, поколупавшись у рисі й усе ще уважно розглядаючи тарілку, додала:
— Але я вражена, — і продовжила обідати.
Дівчата перезирнулися. Прикриваючи долонями роти, вони пирснули сміхом, скочуючись під стіл. Це була найвища похвала, яку їм доводилося чути від пані директорки за всі роки навчання в «Артеміді».
Вони сиділи на колоді та слухали шелест морських хвиль. Це була ініціатива мадемуазель Тамари — прогулятися берегом удвох. І цей кругляк, винесений морем на дрібну берегову гальку, теж помітила вона, відтак зупинилась біля нього, насолоджуючись вільним від роботи часом.
Нарешті зійшло сонце й вже зовсім по-літньому припікало щоки.
— Пані Тамаро, а ви вже зрозуміли, чому гер Фрідріх узяв мене в «Артеміду»? — нарешті знайшла в собі відвагу запитати Аня.
Мадемуазель Тамара закинула голову й примружилася. Цигарка в її руках диміла, але директорка не поспішала затягуватися. Аня помітила, що вона запалює цигарки радше для стилю, аніж для задоволення.
— Думаю, він розгледів у тобі щось особливе, — нарешті вдихнула тютюновий дим пані директорка.
— Що саме?
— Про це ти маєш запитати в нього. Але, боюсь, він зможе відповісти, лише як пройдеш усі випробування та здаси останній іспит.
— Коли стану справжньою агенткою?
Тамара ліниво посміхнулася.
— А ви? Ви теж у мені щось розгледіли? — не вгавала Аня.
— Не одразу. — Пані Тамара скидалася на кішку, яку відволікають від сонячної ванни. — Спершу я думала, що ти — прикра помилка. Що гер Фрідріх старіє та впадає в маразм.
Аня завмерла. Перед нею знову поставали жахливі картини перших місяців у карпатському притулку.
— Та я змінила свою думку, коли побачила тебе біля балетного станка разом із Істем, — не поспішаючи, вела далі жінка. — А того дня, коли ти витягла з полум’я Зою, я зовсім перестала сумніватися. Тобі було дванадцять, більшість дітей із тобою навіть не віталася, то навіщо було ризикувати життям через якесь дівча у вогні, яке тобі й слова доброго ніколи не сказало?
— Я тоді не думала… Я просто…
— Просто слідувала своїм інстинктам. І я була такою, Анничко. Я росла горянкою між Карпат, у маленькій громаді, і знати не знала, що є світ, інакший від мого. Аж раптом з’явився гер Фрідріх. Він був відомий у своїх колах розвідник, виконував важливе державне завдання: мав таємно викрасти документи в об’єкта, що квартирував у нашому глухому гуцульському селі, криючись від переслідувачів. І тоді він випадково зустрів мене… Гер Фрідріх вручив мені в руки монетку й дав завдання. Мила дівчинка у віночку з ромашок не викликає підозр, і я за півдня впоралася з роботою, яку агенти не могли здолати кілька тижнів. А потім отак відважно, не думаючи, кинулася в гірську річку, коли треба було врятувати немовля, що спорснуло з рук матері. Тоді гер Фрідріх вирішив забрати мене із собою, щоб навчити всього, що знав сам. Проте це виявилося нелегким завданням. Мені було дванадцять років, як і тобі. Мій життєвий багаж був завеликий, і нелегко було позбавити мене старих звичок. Та й йому — шпигунові — було нелегко, бо як виконувати надсекретні завдання, коли в тебе вдома недоглянута дитина? Тоді гер Фрідріх, мій названий тато, вирішив побудувати сиротинець.
— Певно, у нього був чималий статок?
— Таємні завдання недешево коштують. Та й спадок від тітки-герцогині гер Фрідріх отримав непоганий. Ми разом спроектували будинок, розробили план занять, запросили вчителів. І незабаром у нас з’явилися талановиті сирітки з усього світу. А коли перші дівчата були готові виходити на завдання, наш опікун залишив службу й присвятив життя новій шпигунській мережі під войовничою назвою «Артеміда».
— Ще одне запитання…
— А не забагато для одного дня?
— Чому гер Фрідріх, відправляючи нас на практику, сказав, що це подарунок вам? — не вгавала Аня.
— Така смішна історія, — усміхнулася сонцю мадемуазель Тамара, і зморшки навколо її очей перетворилися на сонячні промені. — У той день, коли сталася пожежа, я побачила дещо незвичайне. Пам’ятаєш той віз із сіном, що так зненацька з’явився під стіною вежі?
— Якби не той віз, то віддирали би мене від землі, — здригнулася Аня.
— А знаєш, звідки він узявся?
Дівчина лише заперечно похитала стриженою головою. Пасма її волосся підхопив вітерець, весело з ним граючись і тішачись погожій днині.
— А я знаю. Але не скажу.