Гер Фрідріх натомість накрапав собі валер’янки з глодом і спробував поспати. Голова страшенно боліла, тож він твердо вирішив, що цього разу ні за які гроші не вляпається в жодну історію. Хоча б тиждень — якісь нещасні сім днів — він поживе лише для себе.
— Гер Фрідріх! — Портьє відчинив двері театральної ложі перед австрійським паном. — Раді вас знову бачити! Мадам. — І він низько вклонився супутниці гера Фрідріха.
Жінка густо почервоніла й увійшла в ложу. Про неї можна було з упевненістю сказати «звичайна»: середнього віку, середнього зросту, невизначено-тьмяного кольору волосся, вицвілі від часу й сліз очі, кілька зморщок на лобі та в кутиках очей.
— Я завжди ніяковію, коли з тобою. — Жінка накинула на плечі білу шаль, ховаючи під нею нову, привезену Фрідріхом із Відня сукню. — Як подумаю… У тебе в притулку всі дівчата — пишні кралі, молоді, розумні. Чому ти досі приїздиш до мене?..
Гер Фрідріх прокашлявся. Коли він був поряд із цією нібито звичайною жінкою, слова весь час застрягали в горлі.
— Скажи лише слово, і я заберу тебе в притулок. Одне твоє слово, Марто…
— Я на секунду відлучуся в дамську кімнату, — перервала його жінка, підводячись із крісла.
Старий зіперся обома руками на червоний оксамит перил. Він роздивлявся кришталеву люстру й золоті закрутки в оздобленні оперного залу. Балет «Коппелія», або, як його ще називали, «Красуня з блакитними очима», гер Фрідріх бачив уже тричі, але ще жодного разу не бував на ньому з Мартою. Він усміхнувся своїм легковажним підлітковим думкам. Правду кажуть, що волос сивіє, а дід дуріє.
Марта Перебий-Шовковська була заміжня. І десять років тому, коли вони тільки познайомилися в одеському порту, і тепер ця жінка була для нього недосяжна. Він міг зрідка писати листи, передаючи через таємних посильних, крадькома брати її за руку, раз на рік навідуючись до Києва, і мріяти про той час, коли Марта нарешті залишить остогидлого чоловіка, дрібного чиновника Південно-Західної залізниці та власника кількох прибуткових будинків.
Пірнаючи у водоспад думок, гер Фрідріх навіть не помітив, як задивився на хлопчину, що жваво рухався між рядами в партері. Хлопчику було не більше дванадцяти. Схоже, його тут добре знали, особливо молоді дворяни й офіцери, що пхали в його кишені мідяки з записками.
Гер Фрідріх вдоволено примружився. Його око було добре натреноване, тож він одразу збагнув, кому адресовані ті послання. Збагнув він і інше: той хлопчик у зеленому картузі та картатій безрукавці насправді є дівчиськом. Справжнісіньким собі дівчиськом.
Пані Марта повернулася, незабаром почалася вистава. Білі шопенки балерин, що метеликами злітали в повітря, музика, що зачаровувала, рука Марти, що так покірно лежала в його руці, — усе це здавалося геру Фрідріху дивом, справжньою відпусткою, на яку він, безперечно, заслужив. Та все ж не міг викинути з голови дівча в зеленому картузі.
Ледве досидівши до кінця першого акту, гер Фрідріх спустився в буфет. Привід був дуже зручний, адже кожен поважний кавалер має пригостити даму в театрі шампанським і цукерками. Байдуже, що з його достатком він міг замовити хоч десять пляшок просто в ложу.
Не встиг поважний австрійський пан стати в чергу, як зеленувата тінь шмигнула між затягненими у фраки й атласні сукні театралами. Гер Фрідріх прислу`хався. У його віці здатність чути притупляється. Але якщо сорок років поспіль тренувати всі шість органів чуття, зокрема інтуїцію, то на старості літ почнеш помічати й те, чого не хотів би. Він же приїхав сюди відпочивати! Він у клятій відпустці, чорти б її взяли!
— Баришня ж прийняла перстень? Прийняла! То чого тепер заноситься? Прима-балерина! — почувся стишений голос з-за важкої оксамитової портьєри. Скидалося, що вже немолодий дворянин палко вмовляв «хлопчика» влаштувати йому побачення з мадемуазель Талією, виконавицею партії Сванільди.
— Передай їй це, чуєш? Як там тебе кличуть, Живчик, чи що? Перекажи моїй дамі, що чекатиму її в «Шато де Фльор» після балету. Зрозумів, хлопчисько?
— Я зрозумів, а от ви мене ніяк не зрозумієте, — ледь стримуючи роздратування, відповів «хлопчик». Твердо так відповів, без викрутасів і остраху. — Кажу вам утретє: у пані Талії сьогодні мігрень! А їй із цією мігренню ще два акти танцювати. Наступного тижня вона радо з вами пообідає, випише вам контрамарку на черговий балет, але тільки не сьогодні, розумієте? Не сьо-го-дні. За вами пришлють.
Живчик вишмигнув у фойє і нишком, щоб не тривожити гостей, смикнув за рукав високого блондина в голубому велюровому костюмі, соваючи йому в долоню згорнений папірчик і зникаючи між людей. Блондин посміхнувся.