Після тривалого й виснажливого шопінгу з Енн хотілося лише пірнути в одну з бокових вулиць і зникнути між затишних, по-європейськи забудованих кварталів.
І хоча дівчата поверталися додому з новими сукнями й сережками, вигляд у них був цілком нещасний. Коли їхня велика бричка, запряжена четвіркою коней, проїздила людною Парковою вулицею, де порядні леді під сонячними парасольками й джентльмени в капелюхах заходили у сабвей, як називали тут метрополітен, Глорія раптом крикнула візнику:
— Зупиніть тут, містере! Дівчата, хутчіш, я щойно побачила місіс Арчибальд! Треба її наздогнати!
Дівчата не чекали другого запрошення, як і другого шансу на втечу.
— Хто така ця місіс Арчибальд? — квочкою надулася Енн.
— Це голова опікунської ради притулку Святої Катерини, — випалила перше, що спало на думку, Аня.
— Пробачте, місіс Тейлор! На обід нас не чекайте! — сердечно приклала руку до грудей Амелі, зістрибуючи на землю слідом за компаньйонками.
Пірнаючи за ґратчасті ворота парку, артеміди побігли брукованою доріжкою між дерев і стрижених газонів, мало не збиваючи з ніг поважних перехожих.
— Метью, за ними! — за спинами артемід пролунав наказ місіс Тейлор.
Дівчата обернулися — дужий чоловік, що чесно виконував усі накази господині, біг за ними назирці.
— У дерева, — гукнула Глорія, ховаючись між мережаними акаціями й плакучими вербами, що тулилися понад озером.
Але весна лише вступала у свої права, листя ще було рідким, а крони не могли заховати чотирьох панянок у яскравих вбраннях.
— Туди! — показала Мірто, помічаючи натовп жінок, скупчених на майдані біля пам’ятника.
Жінки, здебільшого поважного віку, затягнуті в сукні невеселих кольорів із високими горжетками, до чогось голосно закликали, тримаючи в руках транспаранти. На кількох жінках були перекинуті через плече стрічки з написом «Жіночий рух за тверезе життя»62.
Шмигнувши в цей натовп і змішавшись із сотнею інших жінок, артеміди сподівалися вигулькнути десь із іншого боку непоміченими, але не помітити появу таких юних дівчат серед скопища бабусь було важко.
— Ми тішимося, що нині до нашого руху приєдналися молоді послідовниці, готові вести далі цю почесну справу. — Приземкувата жінка років шістдесяти в коричневому манто й насунутому на очі капелюсі вхопила Глорію попід лікоть.
За її спиною колежанки тримали плакати: «Голосуйте проти продажу алкоголю», «Вуста, що торкалися лікеру, не торкатимуться моїх вуст» і «Допоможіть мені зберегти його чистоту» із зображенням матері, що обіймає немовля.
— Ми приїхали сюди зі штату Мен, сподіваючись знайти в бостонських жінках бодай іскру християнського благочестя! Ви знаєте… — Жінка притягнула Глорію ближче до себе. — Новомодні суфражистки63 самі пиячать у пивничках і лихословлять. Ви, я бачу, геть не такі — цнотливі, віддані справі міс! Розкажіть свою історію, що привело вас сюди?
Глорія нервово обернулася. Метью вже протискався крізь натовп. Потрібно було вибиратися, дівчатам зовсім не хотілося сідати під домашній арешт — тим паче зараз, коли вони вже змарнували стільки часу, а на них чекало непочате завдання.
— Сорому немає в цих бридких суфражисток! — узяла промовисту жінку під другу руку Амелі. — Вони думають лише про себе. Бач, хочуть бути щасливими й зовсім не дбають про щастя чоловіка, про своїх ненароджених дітей!
— Правильно сказано! — підтримали Амелі демонстрантки.
— Але я хочу з вами поговорити не про це. — Голос Амелі звучав упевнено, переконливо. Зі свого звичного британського вона легко перейшла на американський акцент. — Ми, мешканки Бостона, також переймаємося цими шинками й кафешантанами, що мов гриби після дощу повиростали в Даунтауні.
Метью вибився в перший ряд. Чорношкірий здоровань тепер стояв попереду, схрестивши руки й чекаючи, що буде далі. Привести дівчат додому йому одному було не під силу, але пильнувати їх, щоб ніжні квіточки не втрапили в халепу, — це нескладно. Принаймні Метью так здавалося.
— Розповім вам, любі товаришки, історію, — далі розводилася Амелі. — Маю одну знайому. Назвімо її Ліззі. Вона щодня працює на взуттєвій фабриці, а коли повертається додому, щоб погодувати чотирьох маленьких діток, застає чоловіка на кушетці, п’яного як чіп.
— Так-так, — підтримала колежанку Глорія. — Він каже, що п’є, бо дружина вже не така гарна, бо роздобріла, бо діти вночі не дають йому спати, а в домі завжди затхло й неприбрано.
— Він каже, що в пляшці більше розради, ніж у власній дружині! — підхопила естафету японка.
Лі витримала паузу, чекаючи на реакцію. Жінки враз відреагували гучним «Бу-у!», осуджуючи невідомого їм, але такого знайомого чоловіка.