— Як же вам не соромно, містере Метью? — звернулася до афроамериканця Амелі, перекрикуючи голоси демонстранток. — Як же вам не соромно?
Більше нічого не треба було робити. Натовп обступив бідолашного Метью щільним кільцем, Глорія вислизнула із цупких обіймів лідерки, і всі четверо артемід подалися через парк до протилежного виходу.
— Ти трохи передала куті меду: шкода добряка Метью, — похитала головою Аня, коли дівчата вже відбігли на безпечну відстань.
— Та нічого, він дужий і вертлявий, далебі зуміє себе захистити, — вишкірила зуби Глорія, зупиняючись і переводячи дух.
Дівчата перезирнулися. Попри посмішку й ексцентричний капелюшок, Глорія погано маскувала свої переживання. Тієї миті було щось важливіше за репутацію Метью серед добродійок із Мену.
— То он які твої демони, — нарешті сказала японка, ніби висотуючи цю думку з повітря. — А я колись думала, що мати матір — бодай яку — це найбільша втіха в житті.
— Ніяк не натішуся, — відповіла Глорія, спираючись на дерево. — Лише скажи — вона радо тебе вдочерить. Здається, ти їй більше підходиш у доньки.
— Щоб вона й мене заміж видавати надумала? Оце вже ні, пробачте, — розвела руками Амелі.
— То що робитимемо з виставкою? Я бачила дорогою афішу. Квитки на відкриття недешеві. До речі, що таке цей авангард і чого твої батьки його бояться мов вогню? — запитала Аня.
— А ти не знаєш? — Глорія взялася за криси свого схожого на перевернуту миску й прикрашеного гігантським бантом капелюха. — Це мистецтво майбутнього, як його називають. Суцільний експеримент. Квадрати там усякі замість облич, примітивні форми, запозичені з африканських культур і мазанини неосвічених селюків, наляпані фарби… Думаєте, наш клієнт… Як там його?..
— Вінченцо!
— Думаєте, він буде там? А якщо він типовий реаліст і не зносить усіх цих новомодних тенденцій? — Мірто підтягнула панчохи, що сповзли через біганину.
— Будь-який талановитий художник, що мріє про власну виставку, неодмінно відвідає відкриття мистецької події такого штибу.
— А може, він зовсім не талановитий? І зовсім не мріє? Гер Фрідріх любить поставити недосяжні завдання… — розмірковувала вголос Аня.
— А може, міс Поллі не дочитала або «забула» ще кілька важливих деталей? — вишкірилася на дівчину Глорія.
— Ну то підемо й самі перевіримо, — обірвала дискусію грекиня. — Тільки де взяти гроші?
— Як швидко заробити чотирьом звабливим дівчатам у місті розпусти, що так дбайливо прикривається традиційними цінностями? — мрійливо сказала Глорія. — Ну добре, трьом звабливим і Поллі… — додала вона за мить.
— Здається, я знаю, як потрапити на відкриття, — раптом заявила японка. — Нам не треба шукати роботу деінде. Ми можемо пошукати її в Коплійському мистецькому клубі.
Чотири пари підборів зацокали по сходах мистецького клубу, що носив ім’я містера Джона Сінґлтона Коплі, який понад сторіччя тому прославив Бостон своєю художньою творчістю. Класичний білий із золотом портик відкривав вхід до будівлі колишньої художньої школи, а нині розкішного мистецького центру. Тут за кілька днів мала відбутися виставка.
Дослухаючись до звуку, швейцар відчинив двері, але майже одразу поспішив зачинити. Його було проінструктовано не впускати фанатичних протестувальниць і не турбувати керівництво щодо дрібниць.
— Ми хотіли б поговорити з організатором виставки, — почала ділову розмову Глорія.
— Не думаю, що він зможе вас прийняти…
Гостроносий черевичок Глорії опинився між дверима й стіною, залишаючи достатню щілину, щоб дівчата, разом смикнувши, змогли відчинити двері.
— Містера Пітерсона все одно немає на місці! Він обідає!
— Де обідає? — солоденько проспівала Глорія, заходячи всередину.
— Заборонено говорити… Ай!
Маленький револьвер Глорії утнувся просто в груди швейцара.
— Може, не треба так… Ти його лякаєш, — скривилася Мірто.
— Містере, — відвела руку Глорії Аня, виходячи наперед, — у нас ділова розмова з містером Пітерсоном. Ми чули, що виставка на межі провалу, тож хотіли б співпрацювати на взаємовигідних умовах…
— Та що ти йому пояснюєш, — не втерпіла Глорія, розмахуючи револьвером.
— Р-р-ресторан за р-рогом, — аж став заїкатися чоловік. — «Троянди та вино».
— Який вигляд у твого боса?
— Б-білий костюм, рож-жева ш-шийна хустина, сив-вина…
— Ходімо, — кинула дівчатам Амелі, що притримувала двері. — Я й сама вже не проти пообідати.