Містер Пітерсон усміхнувся.
— І навіщо це вам? Самі ж кажете, ви не великі прихильниці модерністського мистецтва.
— Може, ви знаєте такого художника — Вінченцо… Пассателлі чи якось так? — Аня заправила кучері за вуха.
— Вінченцо… Ні, щось не згадаю. Італієць чи американець? У якому жанрі пише?
— Ми не знаємо, — чесно зізналася киянка. — Але якщо раптом перетнетеся з ним, не кажіть, що ми його шукаємо.
— Це схоже на якісь шпигунські пристрасті…
— Нічого серйозного, — поспішила запевнити Амелі, підводячись. — Просто Глорія в нього закохалася… А воно ж, знаєте, як, — усміхнулася вона до мовчазної жінки, — закохані ладні піти на все заради свого кохання.
Маленька сивувата міс уперше знічено всміхнулася. Дівчата попрощалися, а містер Пітерсон пообіцяв персонально зустріти їх на порозі клубу в день відкриття.
Енн Тейлор не знаходила собі місця.
— Ця дівчина зовсім вийшла з-під контролю! Ну нічого, у мене на неї далекоглядні плани. Ні в який притулок вона повертатися не буде. Дім у нас великий, місця багато. І заміський котедж маємо… Оженяться, заживуть собі, як нормальні, поважні люди. Хто він за фахом?
— Вчився на юриста, але закинув навчання, — набиваючи химерну люльку, привезену із Середньої Азії, відповів містер Тейлор.
— Нічого-нічого, як наша Глорія за нього візьметься, то швидко повернеться на потрібну колію.
— Що ти так у нього вчепилася? Він же бідний, як біблійний Лазар.
— Зате він має титул! Ти ж знаєш, у мене завжди була мрія поріднитися з дворянами. А тут ще його маман так щасливо нагодилася на перегонах…
— Мені здавалося, вона тебе дратує. Невже ти приятелюєш із нею лише через титул?
— Ой, Джонатане, тобі не зрозуміти! — Жінка міряла кроками кімнату. — Треба швидко розіслати всім запрошення…
— На вечірку чи вже одразу на весілля? — гмикнув Джонатан.
— Не смішно, — форкнула у відповідь Енн. — Зовсім не смішно. Мері, де мої окуляри? Без цієї чорнявки я мов без рук… Мері!
Шампанське грало в келихах, пінилося й заходилося бульбашками. Але навіть ігристий напій і класичні вальси в майстерному виконанні оркестру не могли пожвавити цю сонну й відчужену атмосферу, що панувала на відкритті. Бостонська публіка сторожко оглядала привезені з Нью-Йорка роботи європейських модерністів, крутила носом і манірно обмахувалася віялами.
Глорія одразу пішла в наступ, золотавою хвилею пірнаючи в гуртки скептично налаштованих аристократів, брокерів і молодих поетів.
— Вас теж вражають роботи Пікассо? — Вона запитувала таким солодким голосом, що мало хто наважувався відповісти протилежне. — А як вам Сезанн? Мені здається, що в ньому є якась загадка. А яку енергію випромінюють його роботи!
Амелі обирала бесідників, спершу ретельно до них придивляючись, переважно наближаючись до тих, хто скидався на митців. Але іноді візитери заговорювали першими.
— У цьому шампанському надто багато бульбашок, — сказав чоловік, схожий радше на робочого, ніж на представника богеми.
— А ви теж художник? — кліпаючи віями запитала вона про всяк випадок.
— Я більше ніж художник, — гордо відповів той, торкаючись кашкета на знак привітання. — Я представник товариства «Вісімка»66. Наша задача — реалістичне зображення робочих кварталів. Усі ці товстосуми, що ходять тут із келихами й умочають виноград у шоколадний фонтан, мають побачити, як живе пригноблений ними народ. Робочі на заводах і фабриках, повії в будинках розпусти, діти жебраків на вулицях…
— Заждіть, мсьє, — перервала Амелі, насторожена його запалом і соціалістичними лозунгами, — а ви, часом, не Вінчецо?
— Мене звати Жак Дюбуа, і я…
Амелі полегшено зітхнула, гулькнувши між гостей і ховаючись подалі від цього дивакуватого митця. Вона з дитинства не любила фанатиків.
Аня розгублено озиралася навкруги. Арсенальна виставка приголомшила її з перших же робіт. Вона не могла зрозуміти це мистецтво, а як можна захищати те, чого й сама не розумієш? Почуваючись ні в сих ні в тих, вона вже зібралася приєднатися до котроїсь із артемід у пошуках підтримки, як їй в око впала картина з балеринами в блакитних сукнях — ніжна, ніби оповита серпанком, пастель Едґара Деґа «Блакитні танцівниці»67. Так і простояла добрих півгодини, уявляючи себе там, між цих тендітних юначок на папері, у великій залі паризької Гранд-опера.
Мірто походжала між полотнами, роззираючись. Їй цікаво було збагнути, що ж то за прогрес, який мав на увазі містер Пітерсон. Вона зупинялася біля картин, вираховуючи в них золотий перетин68, про який говорили ще Піфагор, Платон і Евклід, який плекав у своїх роботах Леонардо да Вінчі. Її голова вже йшла обертом від кількості ліній, кольорів і форм та від напруженої роботи її аналітичного мозку. Вона вже проходила між полотен, не спиняючись, вирішивши, що етап дослідження закінчено й час нарешті взятися за головне завдання й знайти собі якогось набундюченого бесідника, як її увагу привернуло полотно, яке більше скидалося на примітивне дитяче малювання. Але таке піднесене й притягальне, ніби Всесвіт, який завжди був для Мірто поняттям дуже віддаленим, раптом наблизився до неї. Вона уважно вдивлялася в буяння кольорів, у неправильну овальну форму, якою розліталися вихором і струменіли олійні мазки.