— А ви знали, що все живе й неживе на землі складається з атомів? — почула вона за спиною приємний чоловічий голос.
Повернувши голову, дівчина побачила довготелесого молодика в костюмі, із видовженим і схудлим обличчям, смаглявого й синьоокого, як вона сама. Його жакет кольору кави з молоком висів на худих плечах, а штани видавалися закороткими, ніби шитими не на нього. Потертий чорний капелюх прикривав коротке каштанове волосся, а на шиї яскравою плямою майоріла нашвидкуруч зав’язана помаранчева краватка.
— Цей художник, Кандінський, вас чимось зачепив, чи не так? — у його англійській вимові звучав сильний акцент, але це не шкодило, а навпаки додавало шарму його образу.
Мірто кивнула.
— Це моя улюблена робота з усієї виставки, «Імпровізація 27. Сад любові ІI», — сказав він, відпиваючи з келиха. — Знаєте, про що вона, міс? Про те, що все на світі, мов конструктор, створене з атомів. Але навіть атом можна розкласти на дрібніші частинки…
Очі молодика були наповнені водою та якимось спокійним і неземним божевіллям.
— Вона про динамічні процеси в природі, про життя, про пульсування струму в мікросвіті, про обертання у всесвітньому просторі…
— А чому ви заговорили про атоми, містер?..
— Ензо.
— Просто Ензо?
— Ну, якщо вам цього мало, можете називати мене маркіз дель Тіндаро, — ледь помітна усмішка майнула в його очах. — А про атоми…
Ензо підійшов так близько, що Мірто аж захотілося відступити на крок, оберігаючи свій особистий простір. Але вона залишилася стояти, ніби віддаючи себе на волю долі, що поєднала її сьогодні з цим юнаком.
— Василю Кандінському пропонували посаду професора університету, але він облишив усе, щоб писати картини. Малюючи, він по-своєму розкладає світ на атоми й молекули, невидимі людському оку. Він показує нам не форму, а прихований за нею сенс…
Мірто хотіла відвести погляд, щоб іще раз оглянути картину, але світло-блакитні очі Ензо дивилися крізь неї, ніби прицвяховуючи до стіни.
— Я хочу написати вас, міс, — сказав він, не відриваючи погляду.
— Згодна, — не вагаючись і миті, відповіла Мірто.
— Тоді ходімо. — Він узяв її за руку, на ходу лишаючи келих на таці офіціанта й пробиваючись крізь людну залу до виходу.
Артеміди, узявши ще по келиху вина, зібралися біля великого полотна Матісса, яскравого, мов дитяча розмальовка.
— Що у вас? — запитала Аня.
— Нічого, — закусила нижню губу Амелі.
— І в мене нічого, — із жалем підтвердила Глорія. — Один Вінченцо був, але він запрошений сюди розносити напої й каже, що малював хіба що паличкою на піску під Неаполем.
— Може, це гер Фрідріх навмисне вигадав нам таке надскладне завдання? Спершу треба виховати художника, дати йому освіту…
— Дівчата, ви далі без мене, добре? — торкнулася Аніного плеча Мірто, що вітром майнула повз гурт і вилетіла надвір слідом за новим кавалером.
— Повірити не можу! Вона нас кидає під час завдання! — прошипіла їй навздогін Глорія. — Нехай лише в старості попросить у мене скибку хліба чи склянку води. Я їй згадаю. Скажу: «А пам’ятаєш, як ти кинула нас на виставці навесні 1913-го? Профурсетка!»
— Здається, Глорія обурена, що хтось знайшов собі розвагу раніше за неї, — гмикнула Амелі.
— Іди працюй, сестро Лі! — легенько штурхнула її в плече білявка. — Я лише почала придивлятися. А от зараз, кицюні мої, Глорія Тейлор виходить на полювання!
Вогонь у каміні наповнював промерзлу кімнату теплом і звуками дров, що тріскалися під дією температури. Мірто знала фізику, вона не страждала романтичними фантазіями, які наповнюють серця юних дів її віку. Вона знала, що любов — це теж фізика й хімія. І Фройда вона читала, і в доктора Юнґа на лекціях бувала69. Та зараз, сидячи в самому спідньому перед каміном, демонструючи художнику сильне й пружне тіло, атлетичне, ніби в самої античної богині Артеміди, вона засумнівалася, що любов можна розкласти на деталі й проаналізувати під мікроскопом.