— Одягнути Мері в подаровану мені сукню й довести до сказу мою маму?
Аня кивнула, перегортаючись на живіт.
— М-м-м, мені ця ідея подобається. А ти що скажеш, Мері?
— Це дурна затія, — суплячись, відповіла та.
— Чудово. Тоді ми неодмінно маємо втілити її в життя! — посміхнулася своєю сонцесяйною посмішкою Глорія. Аня, по-змовницьки примружуючи очі, відповіла їй такою самою. І вже за кілька хвилин вони перевдягали Мері в елегантну чорну сукню із золотою кокеткою, ладнали її зачіску й фарбували губи.
— Завершуйте тут, — оцінюючи свою роботу, кинула Глорія. — А я піду візьму удар на себе. Хтось же має нести відповідальність.
І вийшла.
— Дивна вона людина, — сказала Мері, тільки-но кроки Глорії стихли внизу. — Вона й у дитинстві була така.
— Ексцентрична?
Мері кивнула.
— Терпіти її не можу, — посміхнулася Аня.
— Справді? А мені здалося, що ви близькі подруги.
Киянка лише закотила очі та знову зіперлася на дерев’яне трюмо. І справді, з рожевими губами й підмальованими повіками її обличчя видається не таким уже й простакуватим. Хоча, може, то ніякий не макіяж, а просто м’яке вечірнє світло? Або інший кут зору? Учора на виставці вона знову почула про те, що враження змінюється в залежності від кута зору.
Джентльмени у фраках і їхні дами у вечірніх сукнях, чудернацьких капелюшках і білих рукавичках до ліктя парами заходили в залу. Дехто з підстаркуватих аристократів приводив своїх нежонатих синів, сподіваючись познайомити з багатою нареченою. Були тут під руку зі своїми татами і незаміжні дівчата, убрані в пастельні кольори, що мали б підкреслити їхню свіжість і незайманість.
Глорія вийшла до гостей в золотавій сукні, тій самій, подарованій корейським залицяльником. За нею спускалися розкішно вбрані артеміди, тримаючи під руку перелякану до смерті Мері.
— Прошу всіх до бальної зали! — запросила іменинниця, і музиканти заграли урочистий полонез.
Місіс Тейлор сяяла. Не щодня ж у названої дочки, із якою не бачилися десять років, випадає вісімнадцятиріччя? Напудрена й нафарбована жінка приймала привітання й подарунки, а на запитання, хто ця темношкіра незнайомка та чи це, бува, не її служниця, лише знічено відповідала, що це примха Глорії. А ще вона постійно озиралася. Її найголовніший гість досі не з’явився.
Після декількох вальсів, старої доброї польки та кадрилі з цілим набором складних фігур Глорія вийшла на середину зали й медово всміхнулася. Привертаючи до себе увагу, легким порухом руки вона поправила позолочену сітку, що тримала копицю її пшеничного волосся.
— Леді й джентльмени! Я хочу подякувати моїм добрим батькам, а особливо матусі, Енн Тейлор, за таку неймовірну вечірку! — Вона заплескала в долоні. — Як подарунок я присвячую їй цю пісню. La Sorella!70
Запрошений оркестр знову заграв, а смаглявий латиноамериканець у блискучому костюмі заспівав пісеньку про вчителя модних танців, який запрошував юних леді на уроки в танцювальну залу, а продовжував навчання вночі у своїй спальні. Публіка засміялася, кілька пар вийшло танцювати популярну в кабаре-клубах ля-сореллу — танець бідноти й розгульних бразильських карнавалів, — весело дриґаючи тілом і виконуючи непристойні рухи.
Місіс Тейлор побагровіла. Вона ледве опанувала себе, щоб не вибігти із зали чи не дати названій дочці міцного ляпаса.
Удавано всміхаючись, вона витягнула Глорію в іншу кімнату, де їх не почули б зайві вуха.
— Навіщо ти це робиш, невдячна дитино?! — Місіс Тейлор ледь стрималася, щоб не вдарити дочку.
— А ти навіщо це робиш? — питанням на питання відповіла Глорія. — Нащо я тобі взагалі потрібна? Підтримати статус у суспільстві? Створити образ ідеальної ляльки? Дістати дворянський титул через моє заміжжя?..
Обличчя Глорії ставало дедалі червонішим — як і обличчя її матері. Навіть пудра вже нічого не могла приховати.
— Ти взагалі цікавилася, як я жила всі ці десять років? Чула, які дванадцять мов я знаю? Питала мене, чи завела я друзів? Так от: не завела! Бо розуміла, що рано чи пізно перевершу своїх подруг у навчанні… перевершу в усьому, бо мені заборонено бути неідеальною. Бо я не жива людина, а просто якийсь недосяжний образ… Бо перше слово, яке я вивчила в цій сім’ї, було «перфектно»! Тож тоді, коли я стану на щабель вище, мені поклонятимуться, мені заздритимуть, але мене ніколи не любитимуть…
— Усі твої обвинувачення, усе це… не дає тобі права ганьбити мене й твого тата на очах у всієї світської громади! — випалила місіс Тейлор. — Ти вийдеш заміж за того, за кого скажу. І не смій навіть пискнути! Жодного вибрику я більше не терпітиму!