— А то що? Виженеш мене й удочериш Амелі? — саркастично скривилась Глорія.
— Вижену, бачить Бог, вижену без копійки за душею! — гаркнула матір і стрімко пішла до туалетної кімнати, щоб підправити розмазану туш і помаду.
— Усе життя ти користувалася мною для здійснення якихось своїх нереалізованих фантазій. Ти хоч скілечки, хоч коли-небудь мене любила, мамо?.. — прошепотіла Глорія в пустоту.
Стіни промовчали. Глорія знала, що часом стіни бувають найкращими співрозмовниками.
Коли іменинниця нарешті повернулася, перше, що вона побачила, було щасливе обличчя Мірто, яка буквально налетіла на гурт артемід.
— Дівчатка, мій Ензо, він тут! — сказала вона, заливаючись рум’янцем.
— Де?! Покажи! — навперебій загомоніли дівчата, які погано розгледіли кавалера Мірто на виставці.
— Отой, високий, у фраку й краватці-метелик…
— Вони всі тут у фраках і краватках.
— Зараз я приведу його знайомитись. Але обіцяйте не насміхатися й не випускати свої зміїні жала!
— С-с-с… — хором зімітували змій артеміди.
Мірто кинулася до Ензо. Але не встигла вона підійти до свого художника чи бодай привітатись, як місіс Тейлор постукала срібною ложечкою по келиху.
— Сьогодні, леді й джентльмени, ми з містером Тейлором маємо велику радість. Хочемо повідомити вас про заручини нашої дочки Глорії Анджеліни Тейлор і молодого адвоката, перспективного юнака з відомої італійської родини, що віднедавна оселилася в Бостоні, Вінченцо Пассареллі, маркіза дель Тіндаро.
Артеміди стали мов укопані.
— Точно, Пассареллі… — перша оговталася Аня. — Вінченцо Пассареллі.
— Глоріє, ну, чого стоїш? — штурхнула її ліктем Амелі. — Виходь до нареченого. Це доля!
І вже коли Глорія ступила кілька кроків уперед, Мірто спромоглася вимовити побілілими губами:
— Яка ж я дурепа! Зовсім забула, що Ензо — це скорочене від Вінченцо…
Худий і довготелесий юнак із зачесаним назад каштановим волоссям та якимось хворобливим блиском в очах без жодної емоції чекав на знайомство з нареченою. І доки публіка аплодувала, Глорія розгублено підходила до свого судженого, напружено метикуючи, що їй робити далі. Вона вже налаштувалася дати батькам відкоша, а можливо, навіть привселюдно присоромити нареченого. Але тепер…
Вінченцо поцілував їй руку, кидаючи байдужий погляд на весь золотий блиск. Сухенька жіночка поряд, що виявилася синьйорою Пассареллі й матір’ю нареченого, теж потягнулася до неї для привітання, говорячи щось про щастя молодих і про весілля наступного місяця. У вухах Глорії гуло. Вона вже не чула слів, але знала, що треба діяти.
— Наступного тижня, — сказала вона.
— Що, пробачте?
— Зіграти весілля наступного тижня. Маленьке та скромне. Навіщо витрачатися? Так більше мого приданого капіталу дістанеться містеру Пассареллі, а моя матінка зможе якнайшвидше долучитися до титулованого дворянства.
Глорія говорила тихо. Так тихо, що лише батьки та її наречений могли почути. По цих словах Вінченцо нарешті кинув на неї зацікавлений погляд. Дівчина лиш повела бровою.
— Є розмова. За десять хвилин у моїй кімнаті нагорі, — шепнула йому на вухо італійською іменинниця.
Швидкою ходою повернувшись до вражених артемід і не менш враженої Мері, вона кинула лише:
— Алярм, дівчата!
Мірто з ноги відчинила двері кімнати. У неї сіпалося око, та ще розірвалося кілька капілярів від напруження.
— Не можу повірити, що ти дала згоду одружитися з моїм Ензо! — випалила вона.
— Відколи це він став твоїм? Ви з ним навіть не цілувалися…
— У нас духовний зв’язок! А ти…
— А що я? Збираюся зв’язати себе путами Гіменея71 з людиною, яку навіть не знаю, яка на мене дивиться впівока, і все для чого? Щоб отримати придане й улаштувати для цього художника-невдахи виставку! Ти хоч бачила його картини?
— Не бачила, — буркнула Мірто. — Він сказав, що покаже, коли завершить…
— Хто його улюбленець, кажеш? Кандінський? — утрутилася Амелі.
— Ох, як же мені ці абстракціоністи набридли… — схопилася за голову Глорія. — Отже, план такий. Ідіть постійте на балконі. Двері я не зачинятиму, лише затулю гардиною, тож ви все почуєте, але він вас не побачить.
— Це не чесно щодо нього… — вступилася Мірто.
— Це не чесно щодо мене, щодо тебе і нас усіх! — не витримала Глорія. — Маєш претензії? У письмовому вигляді герові Фрідріху! А поки, будь ласкава, іди на балкон або ж вийди геть із кімнати!