Здавалося, голос Глорії ніколи не звучав так роздратовано. Дівчата не раз бачили, як вона лютувала й зривала свою злість, але в її голосі завжди бринів хиткий та в’їдливий сарказм. А нині складалося враження, що вона готова розплакатися.
— Ходімо. — Аня взяла Мірто за плечі. — Ми на завданні, пам’ятаєш?
Артеміди зникли на балконі. Знизу долинала приглушена музика — танцювали чергову кадриль, що вже десять років, як вийшла з моди. Глорія зітхнула й прикрила долонею очі в чеканні.
Нарешті у двері постукали. Це Мері привела нареченого.
— Хто ви такий, Вінченцо Пассареллі, маркіз бла-бла-бла якийсь там?.. — звернулася Глорія, напівлежачи на ліжку й відверто демонструючи вкритий ластовинням бюст.
Ензо дивився крізь неї.
— Молодий і перспективний адвокат. Ви ж чули, міс.
— Шкода, що ви не художник… Тоді б ви зацікавили мене більше. До речі, ми не зустрічалися на Арсенальній виставці?
— Не думаю, міс. Я б вас запам’ятав.
— О, але я вгадала, і ви цікавитесь сучасним мистецтвом! — змінила позу Глорія. — Може, ви все ж таки й самі пишете?
— Це просто юнацьке захоплення, міс.
— Це вам мама веліла так сказати? — презирливо закопилила губи Глорія. — То в якому стилі ви пишете? Який з «-ізмів» ви обрали? Чекайте, дайте вгадаю! Примітивізм як погляд у минуле? Чи футуризм як мрія про майбутнє?
Нарешті довготелесий італієць ушанував Глорію увагою.
— То міс знається на сучасному мистецтві?
— Один мій друг, містер Пітерсон, шукає молодих талантів для виставки в його Клубі. Персональної виставки. От я й цікавлюся, чим можу бути корисною майбутньому чоловікові. Коли можна побачити ваші роботи?
— Я ще не готовий… — почав був Ензо. Схоже, такого повороту подій він просто не очікував.
— Ну що ж, у вас є цілий тиждень, щоб підготуватися. Розумієте, мені начхати на титул маркізи. Мені потрібен чоловік-художник. А ще…
Тепер Глорія стояла навпроти Ензо й термосила комір його фрака.
— …я терпіти не можу наркоманів, — на вухо сказала вона й легенько відштовхнула, киваючи на двері. — Вільний!
Мірто саме виходила в залу, коли її хтось смикнув за руку.
— Це ти? Не очікував тебе тут побачити! — Уперше за вечір на обличчі Ензо майнуло щось схоже на усмішку. — Втечімо звідси до мене в майстерню?
— Навіщо? — повернула до нього голову Мірто. — Ти одружуєшся, чи я не так зрозуміла?
— Моє одруження не має ніякого стосунку до мистецтва. Ходімо! Ти мусиш піти зі мною!
Італієць міцніше вхопив Мірто й потягнув до дверей. Та не мала сили опиратися.
Вона знову сиділа біля жаркого каміна в кімнаті під самим дахом, а Ензо, скинувши фрак і розстібнувши комір сорочки, писав її олійними фарбами. А потім вони лежали на набивному матраці, близько-близько, і говорили про все на світі.
— То ти юрист? Як Кандінський?
— Я кинув навчання. Не можу витрачати життя на те, до чого в мене відраза. Змалку я малював усе, що впадало в око. Я хотів писати, як Рафаель чи Леонардо, але зрозумів, що їхня епоха давно минула. І тоді я став придивлятися до модернізму й авангарду. Я жалкував, що ми поїхали з Європи, яка відкритіша до всього нового й прогресивного, а тут така цензура… Національна академія дизайну не пропускає нічого, що не підпадає під їхній запліснявілий класичний канон, — гірко сказав він.
Мірто перевернулася на бік, розглядаючи у відблисках каміна тонкі обриси худорлявого італійця, такого холодного на вечірці в Глорії і такого натхненного зараз. Вона занурила свої пальці в його волосся, перебираючи короткі кучері, ніби хутро якоїсь екзотичної тварини.
— Як воно, бути творцем? — запитала Мірто, усе ще не полишивши спроб осягнути мистецтво раціонально.
Ензо підклав обидві руки під голову й розправив плечі. Його погляд став замріяним і далеким.
— Того дня, на виставці біля картини Кандінського, я відчував, як у моїй голові народжуються ідеї. Ні, не в голові, а десь тут, — він поклав руку на груди, — у грудях, збуджуючи все тіло трансцендентальною тривогою й захватом. І я кричав собі: «Зупинись! Не треба, не муч себе новим світом, у який збираєшся пірнути на добрих кілька днів, а то й тижнів!.. Тижнів без їжі та сну, цілковито охоплених однією лиш думкою…» Можна було б просто забути, викинути з голови, але хіба світ ідей дозволить мені спати ночами? Уже зараз він перевертає мене догори дном, вивертає назовні, перелицьовує, робить із мене, людини, просто якийсь пристрій, апарат для продукування образів, несказаних слів і непролитих сліз. Він давить, притискає. І він прекрасний. І він хоче народитися. Я ще не знаю, про що це буде й чим закінчиться, але я відчуваю в собі сили. Сили творити.