— Джентльмени, ви теж на весілля? А церемонія вже почалася. Наступного разу раджу приходити вчасно.
— Тебе спитати забули, — скривився один із прибулих, збираючись відштовхнути тендітну японку, але та перехопила його руку, заводячи назад і міцно затискаючи за його спиною.
— То як, підете тихенько додомцю?
Чоловіки наставили досі приховані за спинами поіржавілі гаки й риштунки, але Метью навів на них пістолет, демонструючи свою рішучість вистрелити.
— Ми від народу, — заявив бандюган із заламаною рукою. — У цій церкві вінчається содоміт…
— Матінко! Та що ви кажете! — потягнула час Амелі, натискаючи на больову точку під лопаткою. — Як добре, що громадяни цього міста такі свідомі й уважні! А ви, містере, гравець?
Той промимрив щось у відповідь, стримуючись, щоб не заволати від болю.
— А б’ємося об заклад? Кого першого наспіє Божий гнів?
— Та що ви її слухаєте! — нарешті вимовив чолов’яга. — Вибийте пістолет, та й по всьому!
Підбадьорені спільники вже кинулися були в наступ, як перша вогняна стріла впала між ними та Метью, мало не шарпаючи одного по штанях.
— А я вам казала, грішники, — зловісно прошепотіла Амелі, відкидаючи свого полоненого до решти банди.
Чоловіки підвели очі, але за шпилями не могли розгледіти Аню. А та далі стріляла майже навмання, навішуючи пойняті полум’ям стріли, щоб здавалося, ніби вони падають із самого неба. Моріжок не поспішав загоратися, а от картуз одного з нападників зайнявся, мов смолоскип; якийсь молодик упав на землю, гасячи поли штанів кльош.
— Треба тут усе прибрати, — зітхнула Мірто, зиркаючи на поламаний штахетник і розкиданий зеленим газоном пропалений одяг. Той одяг горе-нападники поскидали з себе, забираючись геть від граду палаючих стріл.
— Чому ми пропускаємо найцікавіше? — набундючилася Аня, витираючи кіпоть зі щоки.
— Глорія з тобою посперечалася б, — відповіла Амелі з легкою усмішкою, і собі поправляючи макіяж. — Уявляєте, як вона зараз нам заздрить?
— Сподіваюся, ваша дочка віднадить мого сина від його згубних звичок, — говорила синьйора Пассареллі до місіс Тейлор за чаєм.
— У нього є згубні звички? — напружилася поважна бостонська леді.
— Розумієте… Він любить малювати.
Вони сиділи на веранді маленького заміського будиночка, пофарбованого в ніжно-блакитний колір, вдихали аромат розквітлих яблунь і калатали цукор у чаї. Містер Тейлор розташувався просто на газоні, гойдаючись у плетеному кріслі й занурившись у газету.
Цей будинок був частиною приданого, тож тепер, по весіллі, Вінченцо зі своїм ірландським другом та Глорія з трьома артемідами переїхали сюди.
— Серденько, — покликала названа матір дівчину, що разом із подругами гуляла в саду. — Ти щось знаєш про пристрасть твого чоловіка до малювання?
— Малювання? Не чула. Мій любий Вінченцо зізнався, як він жалкує про те, що кинув юридичний.
— Твоя дочка чудово на нього впливає, — поправляючи чорні кучері, зауважила італійська маркіза.
Глорія зробила реверанс і вже хотіла йти назад до гурту, як помітила погляд батька, що швидко ковзнув по ній, повертаючись до читання. Той випадок біля церкви вони так і не обговорювали. Метью теж поводився, наче нічого й не сталося, наче щодня доводиться зустрічати юних дівчат, які без зброї розганяють цілу зграю бандитів. Кутики вуст Глорії ледь-ледь поповзли вгору.
— То що ми вирішили? — жваво запитала вона в Ензо, обіймаючи новоспеченого чоловіка за плечі. — Ідемо дивитися на твої картини завтра зранку чи вже сьогодні ввечері?
Чобітки лунко цокали сходами старої споруди в центрі. Це артеміди піднімалися на горішній поверх будинку, де Ензо орендував студію. Там було темно й тісно, а десь у дошках поселився шашіль.
— М-м-м, а Мірто описувала це місце куди романтичніше, — озвалась Глорія, поблискуючи каблучкою на безіменному пальці.
— Я пишу ночами, тому мені не потрібні великі вікна, — ніби виправдовуючись, сказав італієць.
— Уже кортить побачити той славнозвісний портрет Мірто в спідньому, — усміхнулась Амелі.
— Гей, ти вже говориш, як Глорія! Менше отрути! — легенько стукнула її кулаком синьоока грекиня.
На мольбертах і просто під стінами були виставлені олійні полотна та пастелі в диких, чудернацьких кольорах.
— Я ж казав, що працюю вночі, — і далі виправдовувався Ензо, пояснюючи синювато-чорний фон і яскраві, руді, мов світло від каміна, плями, присутні на всіх його роботах.
Він підійшов до однієї з картин, запнутої білим покривалом.