— Оце Мірто.
На артемід дивилися два дивної форми синіх ока, білі трикутники й квадрати, крапки та риски. Дівчата пороззявляли роти, а Мірто дихала так важко, ніби кисень в атмосфері раптом розрідився або й зовсім зник.
— Це геніально, — нарешті сказала вона, мало не розплакавшись і кидаючись обіймати зніченого художника.
Інші перезирнулися й знизали плечима.
— Головне, що моделі сподобалось, — підбила підсумок Амелі. — Сподіваюся, містер Пітерсон так само розчулиться й відчинить для нас двері свого Клубу.
Містер Пітерсон не розчулився. Він прискіпливо передивився роботи й авторитетно заявив:
— Ще одного провалу я не переживу. Ми й так у боргах по самі вуха. Журналісти нас цькують, а місцева богема воліє обходити наші двері стороною… Що це? — Він узяв до рук простягнений Глорією клаптик паперу.
— Сума, яку ми готові заплатити.
У директора очі на лоб полізли.
— Це дуже великі гроші, але…
— Ми назвемо виставку «Маскарад». Яскраві фарби, що виринають із темряви, обличчя, що ховається за грою форм, — усе, чого так прагнуть і так бояться порядні бостонці, — кокетливо пояснила Глорія.
— Ніякої класичної музики на відкритті, ніякого шампанського. Гратиме камерний оркестр, а ми танцюватимемо тустеп і матчиш просто між картин, — доповнила Мірто.
— Погоджуйтесь, містере Пітерсон. Хто ще вам висуне таку щедру пропозицію? — ліниво сказала Амелі, усміхаючись кутиком тонких губ.
— Але навіщо… Чому ви це робите? Ще два тижні тому у вас не було грошей навіть на квитки, а тепер, знайшовши цього художника-наркомана, ви…
— «Шляхи Господні незбагненні», — процитувала Біблію Амелі. — Як думаєте, двадцять днів на підготовку вистачить? У нас обмаль часу. — Вона картинно вийняла з кишені годинник. — Ви ж знаєте, час безплатний, але ціни йому нема.
Уранці напередодні виставки, коли сонце заливало веранду, прийшов поштар.
— У мене лист для міс Поллі. Місіс Тейлор сказала, що вона змінила адресу…
— Істем! — зраділи дівчата, кидаючись до поштаря.
Любі артеміди, дорога моя Поль!
Доросле життя виявилось не таким легким і барвистим, як ми всі його уявляли. Ще й із нашою з вами спеціалізацією… Попри те воно рясніє несподіванками та пригодами. Ще півроку тому я була шансоньєткою в казино, а сьогодні знімаюся в кіно й живу в Голлівуді! Хто знає, де я буду завтра, та головне, що я пам’ятаю, чого мене навчили в притулку: завжди чинити по совісті. Кожен наш крок змінює світ. І не важливо, будеш ти балериною в Паризькій опері чи бібліотекаркою в глухому селі, ти — агент змін, і це найголовніша твоя місія.
Вітаю Глорію з одруженням! Це справді грандіозна новина, хто б міг подумати! Хоча щось мені підказує, що це частина плану гера Фрідріха з приборкання норовливої.
А щодо питання про любов… Кілька років я була по вуха закоханою — і дещо винесла з того кохання. Байдуже, якою неземною любов’ю він до тебе палає, але якщо твій любчик не замислюється над тим, що ти їстимеш на сніданок, де ти спатимеш цієї ночі й чи не холодно тобі буде на вулиці без хустки, то гріш ціна такій любові.
Інше питання, чи дозволено нам, артемідам, любити? Відчувати прив’язаність до когось, піклуватися, піддавати цю людину ризику? Згадайте давньогрецький міф про Артеміду й Актеона. Сміливий юнак, гірський мисливець, він смів побачити оголену богиню під час купання, за що й був перетворений Зевсом на оленя, а потім розірваний власними псами. Та хтозна, кожна з нас обирає свою дорогу та власний, персональний, неповторний досвід.
Бажаю вам успіхів у мистецтві й коханні.
Ваша артеміда.
Усе тут було «порізане» на клаптики — картини, музика, костюми, танці. Різнобарвні коломбіни розносили тропічні коктейлі, грав оркестр, а під стелею на великій люстрі розгойдувалась Аня в картатому трико, балетній пачці й півмасці.
А по периметру висіли картини — чудернацькі полотна молодого художника, написані холодними ночами на тісному горищі з шашелем.
Люди заходили в залу й здивовано роздивлялися навсібіч. Хтось гнівно йшов геть, а хтось, навпаки, долучався до дикуватих танців і вперше смакував коктейлі.
Вінченцо Пассареллі, маркіз дель Тіндаро, спостерігав за дійством, тримаючи в долоні половинку кокоса з довгою коктейльною соломинкою. Біля нього в блакитній сукні, пошитій зі старої штори католицької школи, стояла Мірто.
— Пробач мені, — нарешті сказав він, повертаючись до дівчини. — Я знаю, що ненароком поранив тебе, зачепив твоє серце…