Гер Фрідріх приклав руку до верхньої частини грудей дівчини, на мить змовкаючи, слухаючи її дихання й рахуючи пульс. Серце Глорії забилося частіше від несправедливого звинувачення. Здавалося, от-от — і вистрибне.
— Для тебе життя — і своє, і чуже — це просто забавка. А я не можу весь час із тобою бавитись. Тринадцять років уже бавлюся! Тепер Мірто.
Дівчина покірно ступила крок уперед.
— Хіба ми вас не вчили прораховувати ризики? Хіба не вчили, що не можна сідати за кермо в стані сп’яніння, наражаючи себе й колег на небезпеку, заради простої розваги? Господи, чому караєш мене на старості років такими безтолковими панночками?! Повернися в шеренгу!
Гер Фрідріх ступив іще крок, і тепер він стояв навпроти Ані, блідої, мов зимовий ранок.
— Поль! Ти розчарувала мене більше за всіх. Я виконав наш договір і дав тобі шанс, а ти його так бездарно проґавила.
— Пробачте, гер Фрідріх, — понурила голову вона, повертаючись у ряд, але директор перевернув костур і зачепив її передпліччя маківкою-ключкою.
— Я не дозволяв ставати назад. Я ще не закінчив, — гаркнув він, висікаючи іскри з очей. — Учора ти дозволила собі певні… вислови щодо мене. Наприклад, «божевільний стариган», «нікчемний австріяк», «дідько б тебе взяв» тощо.
Аня ковтнула слину.
— Я була нетвереза. Я була несправедлива…
Гер Фрідріх професійним жестом хормейстера наказав своїй «хористці» замовкнути. Таким знайомим усім артемідам жестом.
— Лише дві людини на Землі сміють говорити мені подібні речі. Перша — мадемуазель Тамара. І вона має цілковите на це право, повірте. Із нею ми пройшли вогонь і воду, із нею побудували «Артеміду». А от друга людина, Анничко, — наголосив на її справжньому імені гер Фрідріх, — це ти. Але хто ти така, щоб бодай розтуляти на мене рота? Багато завдань ти виконала? Багато місій пройшла? Може, про тебе говорять: «Дивіться, це Поль! Її взяли в «Артеміду», наплювавши на всі правила, бо вона особлива, обдарована, а ще — вона вміє працювати в команді!» Стань у стрій!
Гер Фрідріх відійшов до стіни й перевів дух. Далі він говорив повагом, спокійно, як і належить батькові, що в сотий раз прощає своїх дітей.
— Кожна з вас обдарована й особлива. І жодна з вас не вміє — і не хоче — працювати в команді. Жодна! Ви мали три тренувальні місії, і якимось дивом пройшли всі три, перетягуючи ковдру то в один, то в інший бік. Учора ви виказали себе половині Києва. Що там було, у тому кабаре? Бійка чи так, полаялися? Може, ви ще й револьвери із собою брали? Ай, навіть не хочу знати! — Опікун махнув рукою. — Я дам вам шанс реабілітуватися на справжній місії. Але це вже без мене.
— Як — без вас? — насторожено випалили дівчата.
— Усе, що міг, я зробив. У цьому листі детальні інструкції. Будуть питання — розбирайтесь самі.
Гер Фрідріх поклав на журнальний столик звичайний білий конверт, запечатаний сургучем.
— А ви куди?
— Завжди мріяв піднятися на Кіліманджаро. Майже шість тисяч метрів над рівнем моря, уявляєте? — Його суворий тон змінився на мрійливий. — А ще масаї, жирафи, льодовики. Візьму із собою томик Жуля Верна76 заодно. Ох, свого часу ми випили багато кубинського рому з мсьє Верном!
Любісінько насвистуючи, гер Фрідріх узяв заготований саквояж і вийшов із будинку.
— Ну, хіба не божевільний стариган? — прошепотіла Аня побілілими губами.
— В ім’я всього святого, якщо він хоче, щоб ми працювали в команді, то нащо було виряджати мене із цими трьома, — фиркнула Глорія, косо позираючи на артемід.
— А мені сподобалось, як він сказав про минулі місії, мої солоденькі дівчатка, — повагом протягнула Мірто, обіймаючи Глорію за стан. — Якимось чином ми з вами впоралися. Думаєте, то просто випадковість?
— То були тренування, ідіотко. А це справжня місія! — примружила очі Глорія, відкидаючи її обійми та підходячи до журнального столика. Рука Глорії потягнулася до конверта, не наважуючись його розпечатати.
— Леді та… леді! Уперше в історії «Артеміди»! Міс Глорія боїться чогось більше, ніж своєї мами! — вигукнула Амелі. — Ну ж бо, розрізай конверт! Це наказ твого безпосереднього командування!
— Стоп! — виставила руки перед собою Аня. — Ви, наче кури, ніяк не надзьобаєтеся. Мірто має рацію. Ми витримали три місії, нехай і тренувальні, нехай і лиха прикупивши…
— Синтоїстський боже, чому я згадала наш перший візит до «Сакури»?! М-м-м, та випадкова зустріч із Накагатою… — Американка мрійливо закотила очі, оголюючи гостре плече й звабливо притуляючись ним до Амелі. — Думаю, потренувавшись, я могла б стати кращою гейшею в історії!