— Але ти так фатально поклала край своєму холостяцькому життю в Бостоні, — сумно всміхнулася Мірто, смикаючи за рукав її юкати й оголюючи друге плече дівчини.
— Хай там що кажи, а Глорія взагалі в Бостоні відзначилася, — посміхнулася Аня.
— А Поль у Смірні! — зайшлася сміхом Амелі.
— Ну, навіщо ти знову нагадала! — не втрималася білявка, і всі четверо знову взялися за животи.
Конверт лежав на журнальному столику під сургучевою печаткою, терпеливо чекаючи свого часу. Дівчата в чорних юкатах сміялися дзвінко, на повні груди, штурхаючи одна одну ліктями. Із кожною новою секундою сонце сходило вище над містом, зазираючи у видовжений, неоготичний розріз вікна в непримітному сірому особняку, що заховався у двориках між Галицьким базаром і вокзалом. На кухні пані Марта вже допікала млинці, Олекса возився біля автівки, відмиваючи бруд від учорашніх калюж. Кияни прокидалися. Заварювали чай, робили ранкову гімнастику, вирушали у справах на фабрики й ринки, в училища, взуттєві майстерні, банки, сідали за столики кав’ярень і бралися за весла на річкових причалах. Конверт лежав на журнальному столику. Його час уже майже настав.
Вони прибули сюди кілька днів тому, утомлені після тривалої дороги. Пароплавом до Лондона, потягом до Парижа, а потім іще пів-Європи з короткими зупинками в Люксембурзі й Відні, Кракові та Львові.
На ранковому вокзалі артеміди взяли візника й незабаром уже стояли на вулиці Турівській біля прибуткового будинку. У вікні цокольного поверху, із якого видно хіба що ноги перехожих, заворушилися квітчасті штори, заскрипіло скло. Русява жінка прочинила кватирку, визираючи на вулицю. Тієї ж миті Аня стрімко розвернулася спиною, ховаючись за крисами капелюха.
— Щось сталося? — підійшла до неї Амелі, затуляючи собою.
— Там моя мама.
— Твоя мама? Чому ж ти тоді ховаєшся? У тебе теж проблеми з батьками? — запитала Глорія, вдивляючись в обличчя жінки, що незабаром зникла за квітчастим пологом.
— Не в тому річ. Гер Фрідріх, коли забирав мене звідси, поставив умову. Я не побачуся з мамою, доки мені не виповниться вісімнадцять. І доки я не складу останній іспит.
— Ви хоч листувалися?
Аня заперечно похитала головою. Дівчата присвиснули.
— Жорстоко привозити тебе сюди й примушувати дотримуватись обіцянки, — сказала Мірто, озираючись навкруги. — А там що, річка?
— Ага, — меланхолійно озирнулася Аня. — Місця моїх дитячих ігор…
— Так, відставити ностальгію, — скомандувала Амелі. — Ми всі через це пройшли, тож збирайся з думками й кажи, де нам знайти цю пані Марту.
— Її квартира на другому поверсі.
— Ми сходимо. — Мірто взяла під руку японку. — А ви чекайте тут.
Аня важко опустилася на лаву, сховану від поглядів кущем шипшини.
— Ти витримаєш? Не побіжиш до мами? Навіть потайки? — допитувалась Глорія, полохаючи голубів, що злетілися на її куплену на вокзалі перепічку.
— Настала моя черга воювати з примарами. Невже ти думаєш, що я заслабка для цього?
— Ти ж знаєш, як довго я сумнівалася, що ти справжня артеміда. Доведи, що я помилялася.
Не встигла Аня відповісти, як із двору будинку виїхала автівка, вишнева «Мінерва». За кермом сидів нічим не примітний молодик, біля нього така ж простенька жінка в шовковій хустині, а позаду вже вмостилися їхні артеміди.
— Я візьму ваш багаж, — сказав вайлуватий юнак, навіть оком не змигнувши.
— Буде трохи тіснувато, але спробуйте поміститися, — розміреним голосом, від якого віяло затишком і спокоєм, сказала жінка. — І одразу запніть фіранками вікна. Ми відвеземо вас в інше місце.
Дівчата слухняно заскочили в салон, щільно притуляючись одна до одної на задньому сидінні. Автівка набрала швидкість і полетіла вздовж Дніпра, здіймаючись угору Олександрівським узвозом, аж доки не зупинилася біля непримітного особняка, що загубився у двориках поблизу Галицького базару.
— Цей дім, — запросила гостей усередину пані Марта, — у вашому розпорядженні. Я та мій син Олекса теж до ваших послуг. — Вона коротко вклонилася, даючи легенький запотиличник синові, щоб той своєю чергою схилив перед дівчатами голову.
Той зіщулив і без того згорблені плечі та почухав рідкі світлі вуса, що ледь пробивалися попід носом, а потім мовчки допоміг занести речі у вітальню, прикрашену тропічними рослинами у великих керамічних вазонах — квітучим червоним гібіскусом, лимонами й алое.
— Хто з вас Амелі? — запитала господиня. — Гер Фрідріх наказав вам тихенько дочекатися його приїзду й не висовуватися. Амелі буде за головну.