— Мене запитали, чому я тут.
— І що ж ти сказала? — примружив очі Фрідріх, зиркаючи з-під розлогих сивих брів.
— Правду: допомагаю австрійському вербувальнику знайти нові таланти для його театру.
— А в мене з’явився театр?
— Якщо твої панянки розігрують такі самі вистави, як і ти вчора у фойє опери, то чим це гірше від театру?
Її останні слова перервала гучна музика. Грали марш, і на сцені з’явилися танцівниці в закритих гусарських мундирах і вкорочених спідницях, що ледь прикривали коліна. Після них вийшов цілий циганський хор, виконуючи «Мой костёр в тумане светит»13, потім якийсь розмальований і зовсім не смішний клоун намагався загравати з присутніми дамами. Була приборкувачка пітона, дві спеціально запрошені американські танцівниці підкидали догори ноги в канкані, конферансьє з мавпочкою на плечі проводив конкурс краси серед присутніх, а памфлетист висміював недоліки буржуазного суспільства.
Коли велика й огрядна пані затягнула «Ой я дівчина Полтавка, а зовуть мене Наталка…» і пробило північ, витривалому геру Фрідріху терпець урвався.
— Я її весь вечір виглядаю. Де це дівча, що завдає мені стільки клопоту й душевних мук?
Пані Марта з осудом поглянула на супутника.
— Ви довіряєте мені, гер Фрідріх?
Під тим поглядом, сповненим ніжності й не баченої ним раніше жіночої сили, Фрідріх здався. Він відкинувся на спинку крісла й перестав чекати. І тієї ж миті з-за лаштунків під грім оплесків випливла підвішена до стелі гойдалка. На ній, підібгавши одну ногу під себе, а другу звісивши, сидів сумний П’єро в чорно-білому костюмі-трико. Маленька сльоза була намальована на лівій щоці загримованого обличчя. Оркестр заграв Вівальді, і П’єро на гойдалці зарухався в такт музиці.
— Це вона? — затамувавши дух, прошепотів гер Фрідріх.
— Вона.
Від Ані не можна було відвести очей. Здавалося, у цього створіння не було кісток. Дівчинка легко перекидалася на гойдалці, робила сальто й, прогинаючись назад, діставала пальцями ніг до носа. Кожен її рух був виважений до дюйма — один прорахунок, і лежати їй, скаліченій, на дерев’яному помості. Але Аня знала, що робила. Її погляд чіпляв глядачів, і гер Фрідріх помітив, як історія нещасного П’єро примусила не одну панянку в залі нишком утирати очі.
— Ти мене переконала, — лише й спромігся сказати гер Фрідріх, усміхаючись і щосили плескаючи в долоні разом із залом. — Це пташеня мусить приєднатися до нашої зграї.
Аня витирала грим перед дзеркалом, коли до неї підійшла стурбована мама, досі одягнена в блискучий корсет і короткі рожеві панталони, у яких танцювала останній номер. Лариса взяла дочку за плече.
— Живчику, із нами хоче поговорити один пан… Він каже, що ти вчора поцупила в нього золотий годинник. Це правда?
— Мам! — обурено кинула мала.
Та так голосно, що вся гримерка повернула голову.
— Ти ж знаєш, я ніколи не візьму чужого, — уже тихіше проговорила дівчинка, закусуючи губу.
Цей чоловік прийшов її шантажувати. Він хоче, щоб Аня звела його з пані Талією. Такий старий і сивочолий, а туди ж! Дівчинка гнівно стиснула кулаки, намірившись тікати, але в гримерку вже заходив власник театру, довготелесий Степан Олегович, ведучи під руку того самого сивого іноземця з костуром.
— Може, у вас є окремий кабінетик? — ласкаво попросив дід, укладаючи в руку власника кілька монет. — Приведіть туди цього Живчика, а заодно й матусю.
— Що ж ти за дитина така! — замахнувся на Аню неповороткий Степан Олегович, вчасно стримуючи широку долоню. — Ідіть разом, отак, як є, у гримі, ідіть. І в корсеті своєму страмному. Може, хоч так пощади в пана за своє байстря випросиш. Не мені тебе вчити. — Він смачно ляснув Ларису по сідниці.
— На моєму «байстряті» увесь твій поганий театр тримається! Теж мені, учитель плішивий! — випалила обурено Лариса, беручи за руку дочку та зникаючи за дверима в кабінет.
Тут палахтіла гасова лампа, підсвічуючи оббиті дешевими жовтуватими шпалерами стіни й невибагливий гарнітур: стіл, диван і два стільці з горіхового дерева.
— Бачу, у театрі вас не дуже жалують, — буденно сказав гер Фрідріх, сідаючи на скрипучий диван. — І ви теж сідайте. Чув у вас хороше таке прислів’я: «У ногах правди нема». Ніколи не розумів його, доки клятий артрит не замучив.
Попри запрошення, мама з дочкою так і стояли навпроти старого, не наважуючись присісти: Аня в чорно-білому трико з напівзмитим гримом і Лариса, усипана блискітками, із величезним страусовим пером, що недоладно стирчало з її завитого русявого волосся.