«Гранд-отель» виявився популярним місцем. І шикарним. Глорія тут вписувалася цілком гармонійно. Корсет затягував осину талію, підкреслюючи всі принади, так-сяк прикриті зухвалим вирізом сукні. При цьому дівчина умудрялася не видаватися вульгарною. Її рухи були аристократичні, погляд гострий і розумний, а губи чутливі й звабні.
— Мені кімнату на три дні, — сказала вона, підійшовши до стійки й ніби ненавмисно поправляючи масивний кулон на шиї.
Симпатичний портьє руками підшукував ключі, але погляду від Глорії відвести не міг.
— Дякую, красунчику, — ласкаво сказала вона. А тоді, ніби щось згадавши, поманила його пальцем і прошепотіла на вухо: — Ти часом не знаєш, голубе, може, знайдеться якась робота для мене? Дуже потрібні гроші… Чималі гроші.
Чоловік відкашлявся.
— Яку саме роботу шукає пані?
— Щось, — і далі чарівливо всміхалася білявка, — що дало б мені задоволення.
Узявши ключ, вона так само грайливо окинула оком чоловіків, що пили каву у фойє готелю й не могли відірвати очей від її неможливо глибокого декольте.
І вже опинившись у своєму номері, Глорія інертно підійшла до оздобленого золотистими закрутками дзеркала й поправила високу зачіску. Вона чомусь згадала про своїх названих батьків і новоявленого чоловіка. Згадала й гіркі слова гера Фрідріха, людини, яку поважала більше за всіх на світі.
— Я вас не розчарую, гере Фрідріху. Цього разу ми вас не розчаруємо.
У глибині її очей забриніли сльози, але вона всміхнулася. На противагу Мірто, Глорія завжди відзначалася майстерною акторською грою.
Амелі приїхала на манеж сама, на велосипеді. Кілька разів її мало не збили мотоциклетки, що з усіх усюд з’їхалися на змагання. Люди вже потроху звикали до вигляду жінки на велосипеді, це було дозволено законом і навіть активно пропагувалось як здоровий спосіб життя, але на лялькову японку всі витріщалися, а якийсь фотограф кілька разів клацнув затвором фотокамери. Велосипедистці навіть захотілося на мить стати непомітною, мов Аня.
На фехтувальному манежі вже добігало кінця тренування. Та хоча спортсмени стікали сьомим потом, але все ніяк не відкладали рапір.
Уважно роззирнувшись навколо, Амелі побачила Аню, що теж задихалася від спеки у приталеному чорному піджаку й краватці, але не сміла, подібно чоловікам-атлетам, зняти з себе бодай деталь. Вона сиділа на трибунах над самим входом, прихована від цікавих поглядів дерев’яними балками й опорами.
— Як успіхи? — Японка примостилась поруч, поглядаючи, як вусань щось детально пояснює Мірто.
— Здається, чоловіки запросили Мірто випити з ними після тренування, — лукаво посміхнулася Аня. — А от я відчуваю, що марную час.
— Не підеш із нею ввечері?
— Мене ніхто не кликав. Я для них не авторитет. Надто хирлявенький, — розвела руками Аня. — А ти що?
Не встигла японка відповісти, як на манежі з’явилися люди у формі.
— Жандарми… — прошепотіла Аня. — Що вони тут забули? Невже теж…
— Яку функцію виконують жандарми? — розмірковувала вголос Амелі. — Щось на кшталт воєнізованої поліції, еге ж?
— Їхня основна функція — дознавання та допити. Розслідування не їхня парафія, це справа поліції та охоронної служби.
— Он як. — Амелі придивилася до гурту новоприбулих.
Аня теж придивлялася, але за кашкетами, та ще й спостерігаючи згори, важко було розібрати обличчя.
Поява чоловіків у погонах збентежила атлетів, що припинили спаринги й стояли, озираючись. Старий доглядач підбіг до жандармів, згинаючи кістляве тіло в низькому поклоні.
— Що привело вас, панове?
— Ширяться чутки, що у вас роздають запрошення на свято з нагоди відкриття олімпіади. Закритий прийом, — долинув до артемід голос офіцера. Він говорив голосно, не криючись, хоча й недостатньо голосно, щоб його почули фехтувальники.
Дівчата, не змовляючись, сповзли вниз, ховаючись за перекриттями трибун і припадаючи до щілини.
— Звідки… Звідки ви таку нісенітницю почули? — не розгинаючись відповів старий. — Ми спортивна установа, а не якийсь там дім розпусти…
— А хто говорив про розпусту? Я лише сказав, що прийом — закритий.
— П-пане офіцере… — озирнувся на інших жандармів доглядач. — Ходімо краще, я напою вас чаєм…
— У таку спеку пити чай?
— Л-лимонадом, — виправився старий. — У нас є чудовий свіжий лимонад!
Доглядач попрямував до головної будівлі манежу, а офіцер, не роздумуючи, пішов за ним, жестом наказуючи іншим жандармам зостатися.