— Я впізнала його голос. А ти? — повернулася до Ані Амелі.
Але Аня з побілілим обличчям лише кліпала очима.
— Це Поль, — коротко відповіла вона, оговтуючись. — Треба підслухати розмову. Залишайся тут, я викличу менше підозр.
Дочекавшись, коли офіцер зникне за дверима, Аня зійшла з трибун і швидко попрямувала до головної будівлі, коротким поглядом зустрівшись із Мірто.
— Покажи мені ще раз, як ти це робиш, — кинула «полька» своєму фехтувальному партнерові. Голосно кинула, перетягуючи на себе увагу. — Прошу, пане, бо я так нічого й не зрозуміла.
Тим часом Аня вже шмигнула в будинок і припала вухом до дерев’яної стіни. Звук долинав із кінця коридору, туди вона й попрямувала, по-кошачому тихо ступаючи на новенькі лаковані мостини підлоги.
— Пане офіцере, — почулося з-за зачинених дверей. — Я бачу, ви цікавитеся мистецькими заходами. Подейкували про ваш нещодавній скандал із балериною… Невже ви досі в жандармерії? І досі офіцер? Хто ви за рангом?.. Гм… У мене випадково залишилося одне запрошення. Я дам його вам як великому шанувальнику мистецтва. Також будьте ласкаві, прийміть цей конверт. Тут трошки, але чим багаті, тим і раді…
— Тут не зазначено час і місце…
— Про час і місце вас поінформують додатково, — відповів Полю глибокий чоловічий голос із нотками оксамиту. — А зараз маю відкланятися. Багато роботи перед олімпіадою…
Аня мерщій чкурнула до виходу, переводячи дух лише на свіжому повітрі. Поль веде розпусне життя? Поль бере хабарі? Їй важко було в це повірити. Проте майже шість років минуло від їхньої останньої зустрічі, а людям, навіть найпалкішим романтикам, властиво мінятися.
Офіцер Поль вийшов слідом за Анею, пройшов повз, навіть не поглянувши на юнака в крислатому чорному капелюсі. Серце забилось іще частіше. Упевненим кроком Поль рухався до виходу, де на нього чекали його підлеглі жандарми.
— Кажуть, останнім часом у місті побільшало борделів, — голосно сказала Аня, ще нижче насовуючи на обличчя капелюх. — Штабс-капітан жандармерії Поль Левенко може це якось прокоментувати?
Анін голос звучав гучним баритоном, привертаючи увагу зморених фехтувальників і людей у погонах. Вусань, що грався з рапірою, балансуючи нею то на руці, то на лобі, із брязкотом упустив її на манеж.
— Перепрошую? — Поль стрімко розвернувся до Ані. — Ми знайомі?
Жалкуючи про свій учинок, Аня заклякла. Серце впало кудись у п’яти. Тепер, при світлі дня, лицем до лиця, вона могла нарешті розгледіти його змужніле за ці роки обличчя. Гостре підборіддя, гострі вилиці, чисто виголені щоки й глибокі жовто-карі очі, бездонні, мов прірва, що зараз дивилися на неї з обережною цікавістю та викликом. Дивилися й не впізнавали.
— Штабс-капітане, це знову ви? — прийшла на допомогу Мірто, манірно закидаючи через плече свій клинок. — Рада вас бачити. Мене звати Марія Копач. Ми вам так і не подякували тоді за допомогу…
— О, кафешантан! — Поль згадав учорашню знайому, привітно усміхнувся й приклав руку до кашкета. — Немає за що дякувати, мадемуазель, така наша служба. Та я й припустити не міг, що ви приїхали сюди змагатися…
— Радше, я тут заради втіхи. Люблю бути в центрі подій, а зараз у центрі всього — олімпіада. До речі, ви пам’ятаєте мого помічника? Мій перекладач із Франції. Так дивно, його теж звати Поль, як і вас!
— Тепер пригадую, — кинув на Аню кривий погляд офіцер. — Щоправда, не пам’ятаю, щоб озвучував вам своє прізвище. Ви тоді дуже сильно кудись поспішали.
Допитливо подивившись на юнака в американському капелюсі, Поль уже збирався йти, але Аня озвалася знову.
— То як, пане офіцере, на вашу думку, жодного зв’язку між проведенням олімпіади й пожвавленням злочинності в місті немає?
— Мсьє, сформулюйте ваше питання чіткіше, і тоді, можливо, я дам вам на нього відповідь, бо щось ви стрибаєте з одного на інше. Діяльність будинків терпимості в Київському повіті регулюється законом. Можливо, у вас у Франції не так, але тут робота, як ви сказали, борделів, не є злочином.
— А як щодо підпільних борделів? Де в дівчат немає жовтих білетів, а деяких узагалі утримують силоміць?
Аня пронизувала Поля поглядом, гострим і рішучим. Вона була на півголови нижча від нього, із вузькими плечима, на яких ідеально сидів зшитий за її мірками ще в Америці піджак.
— Мій помічник має загострене почуття справедливості, — втрутилася Мірто, беручи Аню під руку й відводячи вбік.
Аня послухалась, але, навіть відходячи, тримала голову повернутою до Поля, прицвяховуючи його довгим зеленим поглядом.