— То звідки ви знайомі з учасницею олімпіади та її перекладачем?
Глорія чекала на це запитання.
— А учасниця олімпіади — це хто?.. — зіграла вона дурненьку. — А, певно ви маєте на увазі Марію… Таку чорняву, із синіми очима? Та я її не знаю. Просто фліртувала з її помічником, а потім ці кадети, а потім ви…
— Але сідали ви в одну автівку.
— Так, вони підкинули мене додому, — і оком не змигнула Глорія. — До речі, ми прийшли.
— «Гранд-отель»? — присвиснув Поль. — Ви тут живете чи… працюєте?
— Хочете провести мене до самої кімнати? Я не проти, — кивнула Глорія, і Поль відчинив перед нею двері. — Ключик від 205-ї, будь ласка, — звернулась вона до портьє.
— Боюся, ми не можемо впускати чоловіка в номер незаміжньої дівчини… Навіть полісмена…
Знічений Поль хотів був вивільнити руку, але Глорія тримала міцно, кокетливо посміхаючись обом чоловікам.
— Насправді я заміжня. — Підморгуючи, білявка нарешті відпустила руку Поля. — Але це велика таємниця. Її знає офіцер Валер’янов, а тепер і ви двоє. За розголошення чекає смертна кара. До речі, офіцере, ви заходьте якось побесідувати. Дайте-но мені папір і чорнила…
Глорія швидко щось написала на аркуші, згорнула вчетверо й поклала в нагрудну кишеню Поля, що не зводив із неї очей. Вона ніяк не могла розібрати той погляд: був то професійний інтерес чи особистий?
— Adieu81, мсьє Поль. — Вона звабливо закусила нижню губу, спрямовуючи на нього довгий і сповнений спокуси погляд.
Офіцер коротко вклонився і зник за дверима. Глорія ледь помітно зітхнула. Із ресторану до неї підійшов чоловік у крислатому чорному капелюсі й без жодного пояснення дав їй дзвінкого ляпаса.
Глорія повільно підвела голову й зиркнула на Аню, що пронизувала її сповненими гніву очима.
— Усе в порядку, мадам? — кинувся до неї портьє, але та лише звела руку: мовляв, не втручайся.
Вона підійшла до юнака в капелюсі близько-близько й прошепотіла на вухо:
— Не компрометуй себе ще більше.
— Як ти могла…
— Ідіотко, — розвернула її до себе Глорія. — Може, це він і є той демон, якого тобі треба побороти?
Ніч трапилася прохолодна. І хоча на календарі був іще серпень, та й дні видавались на диво спекотними, але вночі хотілося закутатися в теплу ковдру й заварити чаю. А може, це тому, що він так безмежно втомився? Ковдра, чай і сон здавалися молодому офіцерові жандармерії Полю чимось недосяжним. В одній кишені в нього лежало запрошення на таємну вечірку без зазначення місця й часу. Зовсім малесеньке, щоб могло поміститися на долоні. Сріблястою фарбою на чорному тлі був виведений нерозбірливий вензель, що скидався на букву «О». В іншій лежала записка, адресована йому цією на диво підозрілою молодою особою, що назвалася американкою Глорією. Вона не викликала б таких підозр, якби не та зустріч біля кафешантану. А ще якби не той незрозумілий поки зв’язок із хлопчиком-перекладачем, який привселюдно посмів кинути йому виклик. Щось у тому хлопчикові було віддалено знайоме, щось приторно-щемне та гостро-колюче.
Прийшовши додому, у маленьку холодну кімнату, виділену йому як офіцеру жандармерії, Поль ліг на ліжко й дістав записку від Глорії. Уже з перших рядків його руки затремтіли, а очі налилися кров’ю. Як? Як таке можливо?!
Він відкинув записку й відчинив буфет. Ром, як на лихо, скінчився, лишилося хіба кілька крапель самогону, який уже рік простоював без діла.
Записка лежала на підлозі. Ідеальним каліграфічним почерком Глорії там було виведено:
У кожного свій рай, нестерпний до нестями.
У кожного свій сон, хто все ще може спать…
Пані Марта не знаходила собі місця. Вона лише здавалася спокійною. Чого зайвий раз тривожити артемід? Та в неї взагалі була давня звичка ховатися за непроникною маскою.
Шість років тому, коли вона допомогла геру Фрідріху завербувати Анничку, для неї все змінилося. У її пам’яті навіки закарбувався той день, коли гер Фрідріх, її любий Фрідріх, подивився на неї не зі звичною телячою ніжністю, а пронизуючи наскрізь гострими, мов наточені шпаги, очима.
А рік по тому, коли її чоловік, ненависний Остап Філатович Перебий, нарешті згинув від білої гарячки, вона неначе розцвіла. Куди й поділась її сірість. Марта народилася знову.
Остап Філатович, що володів кількома прибутковими будинками, ніколи не підпускав її до справ. Раніше вона була ув’язнена в чотирьох стінах, готувала їжу та прала занехаяні сорочки чоловіка, хоча з їхніми доходами вони могли б дозволити собі домогосподарку. А ще вона ростила сина — такого ж заляканого, як і сама, який щовечора сподівався, що батько прийде тверезим або принаймні таким п’яним, що одразу завалиться спати.