І лише гер Фрідріх, який незрозуміло чому прикипів до неї душею, час від часу провідував самотню жінку, водив у театри й розповідав неймовірні історії. Марта ніколи не могла відрізнити правду від вигадки, допоки одного дня він не прийшов до неї й не запропонував стати позаштатною агенткою «Артеміди». Тоді Марта нарешті зрозуміла, що пустота всередині неї, безмежна туга, через яку хотілося викинутися у вікно, поволі зникає. Рани затягуються й тіло знову дихає.
Марта зайшла у свою кімнату й зі сховку за картиною вийняла скриньку. Ключик провернувся двічі, і з-під дерев’яного вічка посипалися на підлогу листи. Жінка всміхнулася, збираючи їх докупи, цілуючи кожен із них, ніби найціннішу реліквію. На самому дні скриньки лежав аметистовий перстень. Марта наділа його на безіменний палець правиці й зітхнула.
— Коли-небудь я гордо носитиму цю каблучку, — сама до себе мовила вона. — Але не зараз, іще не зараз, любий Фрідріху.
Поклавши свою таємницю назад у скриньку, Марта сіла на тахту й замислилася. «Київська олімпіада» була не першим її завданням. Вони з сином, зовні млявим і зашореним парубком, уже кілька разів допомагали артемідам із місіями. Але цього разу все було інакше. По-перше, це був екзамен, від якого залежала подальша кар’єра шпигунок. А по-друге, його складала її протеже, Анничка, дівчинка, яку Марта відірвала від матері й утягнула в цю небезпечну справу. Цю місію не можна було провалити.
77 Будинками терпимості називали борделі, бо проституція в той час була легальна, тобто її терпіли.
78 Добридень, панове! (Фр.)
79 Мій друже (фр.).
80 Бувай! (Англ.)
81 До побачення (франц.).
Розділ третій
Анничка та її демони
Від пристані відчалив човник, погойдуючись на хвилях. Аня вдивлялася у звичайні обличчя людей, що переправлялися на Лівий берег чи щойно прибули на Правий. Хустки й вишиванки, проста й жива мова, обвітрені й усміхнені обличчя з м’якими слов’янськими рисами — усе переносило її в дитинство.
— Здогадуюсь, що в тебе на серці, але облиш це, — наказала Амелі, зручніше розташовуючись на дерев’яній банці82 й міцніше тримаючи мережану парасольку від сонця.
Човняр, смаглявий хлопець із живими очима та ямочками на щоках, усміхнувся іноземці, не розуміючи й слова з її французької. Амелі всміхнулась у відповідь, щоб не видатися неввічливою.
— Не всміхайся йому, ти моя дівчина. Чи забула? — кинула їй у відповідь Аня, розминаючи затерплі плечі. — Я дам собі раду. Але Глорію приб’ю за першої ж можливості. Невже їй аж так байдуже, з ким фліртувати? Невже…
— Я тебе не впізнаю. Таке враження, що відважну, логічну й зазвичай послідовну у вчинках Поль підмінили.
— Пхе, себе згадай у Японії, — посміхнулася Аня.
Вони дивилися, як до острова причалює пором. Десь там на берег сходить Глорія. Цього разу артеміди домовилися вдавати, що не знайомі з нею. Річ у тім, що зранку пан поліцмейстер таки надіслав американській громадянці листа з пропозицією роботи. У тому листі було сказано, що потрібні люди самі її знайдуть, Глорії ж необхідно лише прийти ввечері в кафешантан «Ермітаж», який нещодавно відкрився в однойменному парку на Трухановому острові.
— Сподіваюся, Глорія прихопила револьвер, — задумливо сказала Амелі, розглядаючи зелень острова, низенькі хати та білі вітрильники яхт-клубу.
Коли артеміди зійшли на берег і влилися в потік таких самих, як і вони, відпочивальників, цей натовп із капелюшків і білих блузок, фраків і краваток поніс їх на звуки музики. Десь там, перед ними, людський плав так само виносив Глорію — дівчата час від часу бачили її вкриту ластовинням шию й елегантно перев’язане хустиною волосся.
Ще навіть не сутеніло, а в парку на літній естраді вже починався концерт. На сцену вийшли танцівниці в широких спідницях, оздоблених барвистими смужками рюшів. По сцені з веселими криками понісся фривольний канкан, а Аня так і заклякла з кухлем пива в руці.
— Там моя мама, — одними губами проказала вона. — Мама…
— Справді! Я впізнала її, бачила у вікні твого дому. Вона така молода…
На очах у Ані забриніли сльози. Їй здавалося, що серце зараз розірветься.
«Виконати місію. Спершу виконати місію…» — мов мантру, повторювала вона. Після одного номера одразу слідував інший, і щоразу Аня чекала появи на сцені матері. Уже стемніло. Задзижчали комарі, кусаючи за шию й ноги. Офіціант приніс іще кухоль пива, над естрадою спалахнули феєрверки. Аня була так далеко у своїх думках, що й не помітила, як Глорія зникла.