— Я на мить відволіклась, а її вже не стало, — розгублено зашепотіла Амелі, смикаючи Аню. — Ти її не бачила?
Миттю отямившись, та заперечно похитала головою.
Дівчата підвелися з-за столу й неспішно вийшли під ручку, а вже в темені за естрадою розбіглися на два боки, намагаючись знайти хоч слід Глорії та її потенційного «роботодавця».
Аня йшла погано освітленою вулицею, що вела поміж хатами. За кілька років її відсутності тут, на острові, виросло велике поселення з паровим млином, училищем, базаром і мурованою церквою. Тепер вона не знала, куди йти. Дівчина не боялася за себе — вона радше почувалася винною перед Глорією. «Ми навіть не певні, чи цей поліцмейстер пов’язаний із «таємною вечіркою», чи Глорію вже завтра переправлять кудись у Ригу, де її ніколи ніхто не знайде…» — думала Аня, заглиблюючись у вулички острова. Із іншого боку, знаючи Глорію, ця думка здавалася такою абсурдною, що артеміда вирішила нарешті зупинитися й повернути назад замість того, щоб безцільно блукати безлюдними дорогами. Але за рогом на неї чекала несподіванка.
У темряві, ледь підсвіченій зірками й загравою від естради, Аня розгледіла обриси шістьох молодиків із довбнями в руках. Кричати не було сенсу — вона забрела в околиці корабельні, де серед ночі окрім псів на припоні, що охороняли дошки для будівництва човнів, нічого не було. Удалині грала знайома музика. Певно, її мама зараз танцює на сцені адажіо з «Лебединого озера».
— Чого вам треба? — низьким голосом заговорила Аня, насуваючи на обличчя капелюх.
— Гроші давай! — гукнув один, виставляючи ніж.
У Ані не було грошей. Вона весь день перебувала в якомусь мареві й навіть не подумала покласти в кишеню кілька рублів, сподіваючись, що за все платитиме Амелі. У Ані не було із собою абсолютно нічого цінного.
— Я можу вивернути кишені. У мене нічого немає. Якби було, я би з радістю віддав. У моєї дівчини є. Вона японка, може, бачили її? Ми розминулися…
— Ах, немає грошей? Бідолашний. Може, із тобою своїм заробітком поділитися? — знову озвався ватажок, плечистий здоровань у синьо-білому тільнику. — Ти справді думаєш, що ми повіримо такому франту? Обшукайте його!
Цього Аня аж ніяк не могла допустити. Навіть пласкі груди — це все одно груди, тож грабіжники одразу здогадаються, що вона не чоловік. А тоді може статися щось гірше за смерть.
Чоловіки підходили до неї. Повільно, ніби очікуючи якоїсь витівки. Аня стояла непорушно під розлогим деревом, приперта до стіни корабельні. Коли двоє наблизилися до неї достатньо, вона згадала своє гімнастичне минуле. Підтягнувшись на гілках, мов на брусах, дівчина із силою вдарила ногами по обличчях нападників, що не очікували такого маневру від невисокого й худорлявого юнака.
Ще мить — і Аня вже високо на дереві. Її капелюх злетів, а сорочка зачепилась за гілку й репнула, демонструючи спіднє.
— Кажу вам, немає в мене нічого. Пусто! — вивернула вона кишені штанів.
Ніж пролетів біля самого ока. Останньої миті Аня рефлекторно відсахнулася вбік, і лезо оминуло її голову, черкнувши по щоці.
— Від моїх ножів іще ніхто не вивертався, — зло просипів ватажок. — Тепер це справа честі.
— Честі? — почувся голос за спинами нападників.
Говорив чоловік у світлому літньому костюмі і такому ж світлому капелюсі. У його виставленій вперед руці був браунінг.
Далі все сталося надто швидко. Ватажок метнув іще один ніж, пролунав постріл, і хтось із криком болю впав за землю. Але й рука з пістолетом похитнулася. Цього разу ніж влучив у ціль, вибиваючи пістолет і заливаючи червоним світлий рукав піджака.
Аня теж була прудка. І в халяві її чобота теж був ніж, із яким, на відміну від грошей, вона не розлучалася. Гостре, виточене в Японії лезо полетіло в плече одного з розбійників. І допоки вони були в замішанні, дівчина зіскочила з дерева. Перекотившись по землі, вона підібрала браунінг, твердою рукою націлюючи на нападників і прикриваючи собою неочікуваного рятівника.
— На рахунок «три» біжимо в ліс, — хрипким голосом сказала Аня, злегка відступаючи назад. — Один… два… три!
Вони чіплялися за корчі й перестрибували через канави, краяли штани об ожину й ковзалися на торішній хвої.
— Може, зупинимося? — запитав рятівник у світлому, переводячи дух.
Їхніх переслідувачів не було чути, натомість із руки, яку він намагався затискати, темною цівкою точилася кров.
— Треба тебе перев’язати, — сказала Аня, дивлячись на рану, і вже потім переводячи погляд на обличчя.