Вони стояли на березі лісового озера. Сюди не промикалося світло ліхтарів, не долинали звуки музики. Місяць, що ховався за тонкими, мов вуаль, хмарками, присвічував м’яким сріблястим сяйвом.
Аня дивилася й не вірила своїм очам. Перед нею стояв Поль.
Поль, який колись був її найліпшим другом, її першою дитячою закоханістю. Поль, який нині служить у жандармерії та бере хабарі. Поль, який щойно врятував її, а тепер стікає кров’ю.
Вона схилила голову, прикриваючи пасмами волосся обличчя, і позадкувала на крок.
— Сядь, — наказала вона, киваючи в бік трухлявої колоди, наполовину вкритої пухнастим мохом.
Сама ж відвернулася й відірвала нижню частину своєї сорочки.
— Ваш голос мені знайомий, — тихо сказав він. — Але без крислатого капелюха я не одразу вас упізнав. Що робить помічник спортсменки, ще й іноземний підданий, у таких нетрях? Як на перекладача ви непогано лазите по деревах і тримаєте пістолет… До речі, можна його отримати назад?
— Це що, допит? — гмикнула Аня, обережно дістаючи браунінг із кишені піджака й вручаючи його Полю. — Допитуватимеш мене у відділку. Показуй руку.
Права рука була розсічена, піджак довелося зняти, а закривавлений рукав сорочки розірвати.
— Принаймні зупинимо кров. Сподіваюсь, запалення не буде…
— У тебе теж кров.
— Що? — не одразу збагнула Аня, але Поль вільною рукою дістав із кишені піджака хустинку й витер дівчині обличчя.
Аня відсахнулася.
— Не смикайся, — утримав її за плече Поль. — Ох, який негарний поріз. Боюсь, лишиться рубець…
— Шрами прикрашають мужчину. — Аня висмикнула з рук Поля хустину й сама приклала до щоки.
Хустинка пахла його одеколоном, терпким і гіркувато-солодким.
— Добре, що ми вийшли до озера, — сказав Поль, оглядаючи перев’язану руку. — Хоч поночі дорогу назад і не знайти, та принаймні тепер я знаю, де ми.
Аня теж знала. Це озеро називалося Бабине. Одного разу Поль мав якісь справи з острівними самозаселенцями. Тоді він узяв Аню з собою, і вони цілий день провели в околицях, досліджуючи Труханів.
— Ти тут раніше бував? — ніби між іншим кинула Аня.
— Лише раз. — Поль, зітхаючи, утупився в озерну гладінь. — Із дівчиною, що була мені дуже дорога.
— Дівчиною? — Аня відчула, як кров приливає до голови. Усю ту ніжність, що мить тому вона відчувала до Поля, мов корова язиком злизала.
Він пам’ятає, як бував тут із якоюсь дівчиною, але не може згадати, як сидів на цьому самому березі з Живчиком! Руки Ані міцніше стиснули закривавлену хустину.
— А я бував тут із другом, — випалила Аня, шмигаючи носом і заправляючи за вуха пасма спітнілого русявого волосся.
— Я думав, що ти приїхав з-за кордону? — здивовано поглянув на Аню Поль.
— Я виріс у Києві. А вже потім переїхав до Франції… Там і познайомився з мадемуазель Марією Копач, — вирішила дотримуватися легенди Аня.
— І тебе теж звати Поль? Яка знайома історія. Моя мама француженка. По смерті батька вона хотіла забрати мене в Марсель, але я вирішив залишитися.
— Щоб зваблювати юних балерин? — посміхнулася Аня.
— Схоже, ти брав про мене довідки?
— Чутки розходяться швидко. Там щось було про скандал із балериною…
— Смішна історія, — засміявся Поль, чухаючи потилицю. — Здається, щось вони між собою не поділили, а я опинився в центрі скандалу. До речі, про скандал. Я помітив у «Ермітажі» твою подругу, Глорію…
— Вона мені не подруга, — буркнула Аня.
— Що, відшила тебе? — примружився Поль. — Я хотів був до неї підійти, але вона зникла з чоловіком у коричневому картузі. Не знаєш, хто б це міг бути?
Аня знизала плечима й заскреготіла зубами. Від того, що проворонила Глорію, і від того, що вперше в житті так сильно ревнувала.
Дедалі холоднішало. Над головами пролітали кажани, пугукала сова. Аня сиділа, обійнявши руками коліна, опановуючи гнів, дихаючи. Вдих, видих. Вдих… Мимоволі вона зиркнула на Поля. Той клював носом від утоми й втраченої крові.
— Лягай поспи, — сказала артеміда, ламаючи гілля сосни та ліщини й розстелюючи його на вологій землі. — Я повартую.
Поль кинув на неї вдячний погляд. Його очі були затуманеними. Розташувавшись горизонтально й поклавши голову на вкриту мохом колоду, Поль миттєво заснув.
Аня довго сиділа в його головах і роздивлялася гострі риси обличчя. А коли перші промені засяяли на небосхилі, легенько поцілувала в лоб і зникла між чагарів.
— Поль! — кинулася обіймати артеміду пані Марта. — Слава Богу, ти жива!