Амелі прожогом спустилася з другого поверху, теж припадаючи до Ані. Та аж отетеріла від несподіванки — зазвичай японка не любила дотиків і обіймів.
— Усе добре, я справді жива, — заспокоїла їх Аня.
Вигляд у неї був жалюгідний: у порваному й перемазаному костюмі, із засаленим волоссям і глибоким порізом на щоці.
— Як ти дісталася сюди без грошей? Пригрозила когось убити?
— Позичила в штабс-капітана Поля Левенка, доки він спав.
— Що?!
— Довга історія. Зараз умиюся й розповім, — сказала дівчина, простуючи до ванної кімнати. — А Глорія?..
— Зникла, — сумно похитала головою Амелі.
Аня стиснула губи.
— Вона пішла з чоловіком у коричневому картузі. І здається, штабс-капітан теж слідкував за нею й теж загубив слід. Це все, що я знаю, — сказала Аня, зникаючи за дверима ванної.
Сонце здіймалося вище й уже припікало. Десь на березі острівного озера прокинувся штабс-капітан Поль Левенко, укритий сосновими гілками, ніби ворсистою ковдрою. Біля нього лежала його закривавлена хустинка. Пістолет і гроші були на місці, щоправда, бракувало кількох рублів.
Поль підвівся й почухав потилицю. Спогади вчорашньої ночі мозаїкою викладалися в його свідомості. Цей хлопчик-перекладач, що ніби переслідував його повсюди, був суцільною загадкою. То він звинувачував офіцера в розквіті злочинності, то з якоюсь ніжністю, яку Поль спершу прийняв за вдячність, перемотував його рану, вкривав гілками, а то відточеним рухом наставляв на розбійників пістолет. А цією хустиною, що нині, закривавлена, лежала на землі, сам Поль витирав таке жіночне обличчя свого тезки. Далекі спогади майнули в пам’яті, але Поль відігнав їх від себе. Живчик загинув. Потонув у Дніпрі на переправі. Про це говорили всі балерини й хористки, про це йому сказала сама Талія, витираючи сльози.
82 Банка — сидіння в човні. (Прим. ред.)
Розділ четвертий
Час, невпинний і невблаганний
Чотири дні лишалося до відкриття олімпіади. Тепер на стадіоні, спеціально побудованому для такої визначної події, безперестанку відбувалися репетиції параду. Спортсмени маршували по колу й вигукували переможні лозунги. Групи гімнастів вилазили одне одному на плечі й утворювали карколомні піраміди з тіл, інші ж відточували свої номери: жінки з тенісними ракетками й граблями, чоловіки з косами. «Спорт має бути поєднаним із життям», — говорили київські атлети.
Утомлена від тренувань Мірто сиділа з хлопцями на новеньких трибунах, що пахли свіжими дошками й тирсою, ловлячи на собі осудливі погляди інших дівчат-спортсменок. Чоловіки пили воду й ділилися з Мірто яблуками.
— Ви чули про цю закриту вечірку з нагоди відкриття олімпіади? Кажуть, щоб туди потрапити, треба відвалити чимало грошей, — сказав важкоатлет Карасик.
— То треба просто гроші, і все? — встромила свій ніс грекиня.
— Треба ще мати статус. Не кожного спортсмена запрошують.
— Ну, якби я хотіла потрапити, то…
— І не мрій, — засміявся Карасик. — Ти хоч і своя-своїсінька, але ж таки баба. А вечірка лише для чоловіків.
Мірто закопилила губи.
— Це що, підпільний бордель? — зневажливо кинула вона, удавано ображаючись. — Невже вони навіть місце проведення тримають у таємниці?
— Кажуть, що це десь на Липках. Але точне місце власники квитків дізнаються лише на відкритті.
— Оце так конспірація, — ображено зморщила ніс Мірто, переводячи погляд на спортивне поле.
Витоптаною травою до неї бігла Аня.
— Що сталося? — схопилася до неї Мірто.
— Цей голос… Я його впізнала, — захекано відповіла Аня, намагаючись подолати хвилювання. — Бачиш того чоловіка в довгому плащі? Того, огрядного? Це він давав хабаря Полю.
— Упевнена? Це один із розпорядників олімпіади… як же його…
— Григір Данилович Пустовійт. Я вже дізналася. Але ми не маємо жодного доказу…
— Коли прийде Амелі? — кинула погляд у бік воріт грекиня. — Знаю, що вона буде не в захваті, але маємо вхопитися за цей шанс.
— А може, ти спробуєш? — повела бровою Аня.
— Із моїм лібідо такого, як він, не заарканиш, — зітхнула вона. — А до Амелі всі чоловіки як мухи липнуть. Треба дізнатися місце проведення чи бодай накопати якогось компромату…
М’яке вечірнє світло золотавою загравою спалахнуло у вікні простого й нічим не примітного будинку в острівному поселенні. Тут окрім Глорії мешкало ще троє жінок — усі елітні куртизанки, гетери, як вони себе називали, і всі прийшли сюди з доброї волі й за дуже непогані гроші. Окрім того, робота на заході такого масштабу обіцяла якщо не золоті гори, то заможного ласкавця й покровителя.