Мадам Леруж, жінка поважних літ, що була в них за старшу — «матінку», — детально розповідала про обов’язки баришень і ділилася такими життєвими секретами, що подекуди навіть Глорія червоніла по самі вуха. Добре, що її щоки вкриті ластовинням, під яким не так добре видно рум’янець. Та й, зрештою, на публіці їй вдавалося не втрачати самовладання. Однак, коли залишалася сама, Глорія заплющувала очі й уявляла, що це все вже скінчилось.
Спеціально запрошена кравчиня пошила для кожної особливе вбрання. Одній належало бути жінкою-вамп у пишній червоній спідниці та густім намисті, що ледь-ледь прикривало голі груди, іншій випала роль гусара у ботфортах, білих рейтузах та короткому мундирі, що хіба віддалено походив на гусарський. Чорношкірій дівиці випала роль дикунки, а Глорію призначили бути дресирувальницею тигрів. На неї примірили розшитий чорними паєтками корсет і леопардову спідницю, зовсім коротку спереду, але з розкішним довгим шлейфом.
Дівчатам, яких зібрали в цьому будинку, належало бути офіціантками, а після основної частини вони могли самі обрати собі клієнта — на годину чи на ніч. Куртизанки перешіптувалися, що окрім них на вечірці будуть ще звичайні «жовтобілетниці» з більш-менш пристойного будинку терпимості, а також особливий «товар», про який не заведено було говорити вголос.
Глорія розуміла, що потрапила за адресою. Кілька разів у вікні вона бачила жандармів, що прочісували район і навіть підходили до будинку, але не мала на меті здіймати галас. Вона хотіла якнайшвидше дізнатися про місце проведення заходу й передати вісточку артемідам, але двоє охоронців, що час від часу дозволяли собі вульгарні жарти, пильнували, щоб баришні й носа з будинку не потикали. На місце вечірки їх мали привезти в переддень, тож Глорія лише підперла руками голову й смиренно чекала, спостерігаючи, як сонце ховається за верхівками дерев. Вона терпіти не могла чекати.
Григір Данилович Пустовійт саме залишав спортивне поле, як щось його відволікло. Смаглява фехтувальниця в спідниці до колін гралася з рапірою, балансуючи її то на плечі, то на пальці.
Пан Пустовійт лише гмикнув. За весь день він добряче втомився. Ця олімпіада забирала надто багато часу, та ще й неофіційна програма… Йому хотілося сказати щось в’їдливе. Наприклад про те, що це спорт, а не цирк, — але не встиг. Відволікаючись на фехтувальницю, він із усього розмаху вперіщився в маленьку азіятку. Та похитнулася на тонких підборах і з зойком повалилася просто йому під ноги.
— Пробачте, панянко, я ненавмисне… — Він простягнув руку, але дівчина її відштовхнула, підвівшись самостійно. В її очах спалахнули войовничі вогники.
— Вам, пане, із вашою статурою, варто було б дивитися, куди йдете!
Розвернувшись, дівчина ступила на ногу, але одразу ж припала на одне коліно.
— Що з вами? Ви пошкодили ногу? — кинувся до дівчини Григір Данилович.
— Пусте, розтягнула просто. У мене ця нога проблемна, постійно її розтягую.
— Може, лікаря?
— Треба просто посидіти, і все минеться…
— Візника! — гукнув пан Пустовійт. — Куди вас відвезти?
— «Гранд-отель», — нарешті піддалася на його вмовляння вона. — Кава з ромом мені неодмінно допоможе.
— Тоді… дозволите вас пригостити? Принаймні так я зможу перепросити за свою незграбність.
— Що ж, пригощайте, — сіла в бричку дівчина. — Мене звати Амелі. А вас?
У ресторані «Гранд-отелю» було тихо. Кілька іноземних гостей край вікна куштували славнозвісне київське сухе варення83, дядечко у високому капелюсі гортав журнал, а портьє куняв за стійкою.
— Мадемуазель Глорія із 205-ї так і не з’являлася? — пробудив портьє від сну чоловічий голос.
— Ви не перший, хто питає, мсьє офіцере, але ні.
— А хто ще питав?
— Ну… одна дівчина. Он та! — радісно показав на Амелі працівник готелю.
Японка часу не гаяла. Тільки-но її новий кавалер підвівся, щоб перекинутися кількома словами зі знайомим за сусіднім столиком, вона підтягнула ногою його портфель, відкинула защіпки й заходилася швиденько перебирати під столом папери.
— Глорія, Поль, Марія Копач, а тепер ви, юна леді, — пролунав над самим вухом веселий голос. — Схоже, за ці кілька днів я зустрів увесь ваш квартет у різних комбінаціях.
— Я вас не знаю, — скинула підборіддя Амелі, удаючи снігову королеву й розчаровано защіпаючи портфель, прикриваючи його полами довгої шовкової спідниці.
— Опівнічний кафешантан, кадети, жандарми, вишнева автівка…