— Штабс-капітане, ви надокучаєте моїй дамі? — підійшов до столу Григір Данилович, звертаючись до офіцера глибоким, оксамитовим голосом.
— Вашій дамі? — Поль здивовано переводив погляд із пана Пустовойта на азіятку. — Я тут порозпитував про вас… Чув, що ви заручені із цим хлопчиною, Полем…
Японка кинула гнівний погляд на офіцера й схопила зі столу свою розшиту блискітками сумочку.
— Мені час іти, — відрізала вона. — Григорію Даниловичу, дякую за каву. — Дівчина всміхнулася велету й вийшла геть із ресторану.
Амелі сиділа на дивані в особняку пані Марти й нервово лузала соняшникове насіння.
— Цей твій Поль! Усе зіпсував, усе!
Аня сіла поруч і собі нагребла жменю насіння.
— Я кинулась би його захищати, якби сама не була на нього така зла. Ти не думала про те, що, можливо, він на нашому боці?
— Можливо. Але запитати в нього напряму — це виказати себе. А ми не маємо права так ризикувати, він знає, що ми вчотирьох заодно. Усе, що ми можемо зараз, — це надсилати анонімки в поліцію й охоронну службу, викриваючи цього Пустовойта… У нас немає доказів, суцільні теорії…
— Зате я маю для вас дещо. — Пані Марта увійшла тихо й заговорила своїм розміреним голосом: — Зранку я розмовляла з твоєю мамою, Анничка. Вона сказала, що деякі люди шукають екзотичні номери для вар’єте на двадцяте серпня…
— Це день олімпіади!
— Завтра зранку в «Ермітажі» відбір учасників.
— Мені потрібен костюм. — Аня кинула недвозначний погляд на Амелі.
— Знову я… Чому знову я?.. Я мала б керувати операцією, натомість затуляю собою всі дірки, — заскиглила Амелі. — Добре, буде тобі костюм. Який ти хочеш?
— Карнавал у Ріо… Багато пір’я, крила, маска…
— І це все я маю встигнути до завтра? — жахнулася колежанка.
— Ну, ти ж хочеш, щоб мене взяли в це шоу?
Тут завжди було надто тихо. Пахло залежаними паперами й нафталіном. Хотілось прочинити кватирку й розстібнути верхні ґудзики мундира.
— Ви знаєте, чому ви тут, штабс-капітане? — офіційно звернувся до нього начальник жандармерії, висохлий і худий майор Стрілецький.
— Аж ніяк, пане майор, — виструнчився Поль, переступивши поріг кабінету.
Стрілецький поправив окуляри й спідлоба глянув на незворушне обличчя молодого офіцера. Відтак сплюнув крізь зуби просто на підлогу й вийняв щось із шухляди столу.
— Твоїх рук справа? — Він кинув на стіл аркуш паперу. — Що ти все винюхуєш! Був наказ зверху: не чіпати організаторів олімпіади. Не чіпати!
Поль кинув погляд на листа. Він був написаний друкованими літерами, тож важко було сказати, хто його писав, чоловік чи жінка. Це була анонімка, яка стверджувала, що член оргкомітету Київської олімпіади громадянин Пустовійт є замішаним у корумпованій схемі, а також організації підпільної вечірки та торгівлі молодими дівчатами.
— Це не моя робота, пане майор. Але, на мою думку, це щира правда…
— Ніхто не питає твоєї думки! — крикнув на нього начальник. — Хочеш служити? Служи! І не лізь туди, куди не просять. Візьми на чотири дні відгул і здай табельну зброю.
Поль мовчки дістав пістолет і кинув його на стіл. Не прощаючись, він стрімко розвернувся та вийшов геть. Безсила лють розривала штабс-капітана зсередини. Раптом йому захотілося зірвати з себе погони й викинути їх у смітник.
Опинившись на свіжому повітрі, Поль зустрівся поглядами зі своїми підлеглими, що курили біля дверей.
— Відсторонили?
— Угу. — Він лише кивнув, навіть не підводячи голови.
— Ви так і не дізналися про місце проведення?
— Упевнений, що це буде в одному із центральних особняків.
— Просто щоб ви знали, пане офіцере, — упівголоса сказав один із жандармів, викидаючи цигарку в смітник. — Двадцятого серпня ми будемо їсти тараньку в пивній на Миколаївській84. У формі та при зброї.
Поль коротко кивнув. Погони все ще пекли вогнем, але тепер світ видавався не таким уже й чорним.
Він пішов бульваром, озираючись на високі тополі, що двома стрункими рядами підпирали небо. Цього разу Поль ставив на карту все, та інакше він просто не міг. Але як притягнути до відповідальності тих, хто має купу грошей і необмежену владу?
Поль перейшов дорогу й безцільно побрів Хрещатиком, вдихаючи аромати пекарень і свіжозмеленої кави. Йому не давала спокою й інша думка. Не випадково та четвірка іноземців із кафешантану потрапляла йому на очі всі ці дні. Марія, що дивним чином значиться в польській фехтувальній команді олімпіади, хоча в передзаявках її не було й польською вона майже не говорить, японка, що п’є каву з основним підозрюваним, Глорія, що навмисне шукає можливості потрапити в елітний бордель… А коли Поль Левенко хотів прослідкувати за нею, то цей хлопчик-перекладач, буцімто француз, що звинуватив його в бездіяльності, теж опинився на Трухановому, вочевидь так само загубивши слід американки. Тепер ще й ці анонімки… «Хороша робота, але конспірація жахлива, хай би ким ви були…» — подумав жандарм.