— То як на неї потрапити, якщо вона закрита, ще й таємна? — буркнув у відповідь кореспондент.
— А ви заходьте ввечері в пивну на Миколаївській. Хтозна, може, вам пощастить зняти сенсацію?
Сказала й зникла між людьми, а журналісти тільки ззирнулись, прикидаючи, кому ж із них дістанеться той скандальний матеріал.
Аня ніколи раніше не розмовляла з Олексою. Мало не від самого народження вони були сусіди, до того ж майже однолітки, але Олекса — барський син, а Аня — дочка кафешантанної танцівниці. Анничці завжди здавалося, що Олекса серйозний і діловитий, як і його батько, коли тверезий. Здавалося, що він байдужий до всіх, окрім себе. І лише тепер дівчина збагнула, як сильно помилялася.
Вона пакувала розкішні крила, готуючись до виступу, а Олекса віддаля спостерігав за нею, крутячи в руках картуз.
— Скажи, а тебе не дивує… це все? — раптом заговорила до нього Аня.
Юнак стрепенувся. Його щока засмикалася, а очі панічно забігали.
— Що — все? — нарешті вичавив із себе він. — Усе ваше шпигунство?
Аня кивнула, привітно поглядаючи на Олексу й сідаючи в крісло.
— Я вже звик. Після смерті батька… ми часто допомагаємо геру Фрідріху.
— Він тобі довіряє? — запитала, примружившись, Аня. — Чому?
Олекса знизав плечима й притулився спиною до бильця дивана.
— Він довіряє мої мамі, а мама довіряє мені.
— То твій досвід роботи в розвідці більший за мій, — посміхаючись, сказала дівчина. — І як воно — бути героєм?
— Героєм? — щиро здивувався Олекса. — Я не герой. Моє завдання — допомагати іншим.
— Допомагати іншим бути героями?
Аня підвелася, вражено дивлячись на хлопця. Той потупив очі, і далі мнучи в руках картуз.
— Усе життя я думала, що ти індик, надто пихатий, щоб заговорити до мене. А ти… навіть не хочеш визнати очевидних речей!
— Яких очевидних речей? — ще більше злякався Олекса.
— Усе, що ти робиш, — це подвиги. Знаєш основний принцип «Артеміди» і чим ми відрізняємося від інших розвідок?
Юнак лише заперечно похитав головою.
— Ми беремося виключно за ті справи, за які нам не буде соромно перед дітьми.
Олекса нарешті всміхнувся.
— Якби я тільки міг вам допомогти більше… Якби я тільки знав, як… Але в мене, — стукнув себе по чолу Олекса, — голова зовсім не варить.
Аня замислилася.
— Є одна річ, із якою потрібна допомога. Ми думали, це зробить Мірто, але вона занадто помітна. А на тебе уваги не звернуть. Відвези мене на місце збору. Це на Царській85 площі. А потім простеж, куди мене відведуть далі. Після цього дай знати дівчатам, а вони вже щось придумають.
Аня так упевнено сказала «щось придумають», наче й сама в те повірила. Сьогодні вона йшла в пащу до ворога, і на цей раз ворог був справжнісінький. І вистояти треба буде, як говориться в казках, не на життя, а на смерть…
Плану все ще не було. Схоже, вона справді перестала любити імпровізацію.
Будинок був такий великий, що скидався радше на палац, кожна кімната якого оформлена в стилі окремої епохи. Такій поціновувачці мистецтв, як Глорія, тут справді було на що подивитися. Гостьова кімната нагадувала Візантію, кабінет був декорований у стилі модерн, а велика біла зала із дзеркалами й позолоченими канделябрами скидалася на палац часів Марії-Антуанетти.
Навіть у переддень весілля Глорія не нервувалася так сильно, як зараз. Вона обійшла весь палац, де планувалася таємна вечірка, але так і не знайшла жодного сліду викрадених дівчат. Білявка навіть засумнівалася, що ці дві справи пов’язані, як раптом помітила, що їхня «матінка», мадам Леруж, пішла нагору сходами, підозріло озираючись. Поза сумнівами, мадам не хотіла, щоб за нею слідували, а отже, Глорії неодмінно потрібно було піти за нею.
Трохи зачекавши, шпигунка навшпиньках пішла слідом. Дійшовши до горища третього поверху, «матінка» знов озирнулася й, замість того щоб відчинити двері мезоніну, натиснула на стіну в кінці сходового майданчика. Глорія, що зачаїлася внизу кругових сходів, почула, як скрипнуло дерево. Вона обережно піднялася на кілька сходинок вище, але мадам Леруж уже зникла, ніби розчинилася в повітрі.
— Баришні, час одягатися! — почувся з першого поверху голос економки, що заміняла «матінку» в організаційних справах.
Глорія спустилася в кімнату, що завитими пілястрами скидалася на античний храм. Тут дівчата фарбувалися та вбиралися у свої ексцентричні костюми. Вона підійшла до вікна й відсунула штору. На осяяній сонцем вулиці не було жодної душі. Очевидно, що цей район із маєтками й палацами не дня бідняків, а всі вельможні пани й пані ще досі на відкритті олімпіади. Цікаво, чи інші артеміди вже знають про це місце? Як би передати їм вісточку й не бути впійманою на гарячому?