Непомітно зітхнувши, Глорія стала натягувати ботфорти.
— Це мої! — заверещала тонюсінька єврейська дівчинка з густою чорною шевелюрою, що вдягалася в костюм гусара.
— Мені вони личать більше. Взувай черевики.
— Ге-ей, я зараз розкажу «матінці»…
Глорія повернулася до неї й холодним, мов сталь, голосом сказала:
— А я відріжу твої патли, доки ти спатимеш.
Дівчина замовкла, не так від погрози, як від погляду Глорії. Така не тільки патли, але й горло розітне не здригнувшись.
— Господи! Та забирай, якщо вони тобі такі потрібні!
А Глорії справді просто необхідні були ботфорти. У їхній широкій халяві під коліном можна заховати пістолет.
Раптом знизу почувся шум.
— Де добрі люди, там хата не тісна, — сказала економка, заводячи в кімнату ще кількох дівчат. — Це наші артистки, вони перевдягатимуться тут.
— Тепер узагалі ні на що місця не вистачить, — голосно форкнула Глорія, навмисно привертаючи до себе побільше уваги й розмахуючи довгим леопардовим шлейфом.
— А тебе хіба татко з мамкою не вчили ділитися? — раптом нагло озвалася одна із прибулих артисток.
Глорія обернулася, щоб відповісти нахабі, і їй відібрало мову. Перед нею, руки в боки, стояла Аня в жіночому вбранні.
— Ще смієш тявкати, шалава? — гнівно вищирилася на неї американка, швидко придумуючи новий план дій і підходячи ближче. — Та ви всі тут на пташиних правах!
Ще мить — і Глорія вже вчепилася в завите волосся Ані. Та теж задніх не пасла, сіпаючи нападницю за пшеничні кучері. Обережно, щоб не зіпсувати зачіску, але достатньо сильно, щоб цей фарс видавався правдоподібним.
— Нагорі є таємні двері, — тихо-тихо, ледь розтуляючи рот, процідила Глорія, коли дівчата зчепилися голова до голови. — Інші знають, де ми?
— Боюсь, що ні. Клієнти помітили Олексу на хвості й відірвалися, — шепнула Аня, із напором відкидаючи від себе колежанку. Саме вчасно, бо в кімнату входила «матінка».
— Глоріє! Щоб це було востаннє! Не потерплю такого серед своїх дівчат. Тобі ясно? — Вона взяла американку за підборіддя.
— Так, «матінко», — несподівано покірно погодилася Глорія.
Білявка кинула ще один показово зневажливий погляд на Аню й відійшла до вікна.
Вулиця досі була так само пустельна.
— Відійди від вікна й запни завісу! Чи ж я тобі не казала, безтолкова така! — знову гримнула на неї мадам Леруж, але тієї миті Глорія встигла помітили знайому довготелесу постать, що стояла за рогом й уважно вдивлялася у вікна навколишніх будинків. На одну лиш секунду їхні погляди зустрілися. Тієї секунди було достатньо, щоб юнак роззявив рота й чимдуж побіг геть, зникаючи на сусідній вулиці.
Глорія зітхнула полегшено й кинула на Аню швидкий, але такий зрозумілий їм обом погляд. Олекса їх знайшов. Місія обов’язково мала бути виконана. Місія неодмінно буде виконана.
У ресторані готелю «Континенталь» на Миколаївській до штабс-капітана Поля Левенка підійшло двоє в темних капелюхах і плащах із високими комірцями.
— Як добре, що ви вже вдягнули фрак, мсьє Левенко. Сподіваємося, ви без зброї?
— Ваш шеф дав мені доброго хабаря. Невже ви мені настільки не довіряєте? — пхикнув той, підводячись.
— Є підстави вважати, що ви, мсьє, аж надто віддані обов’язку.
— Що ж, ці дні я не на службі. Ведіть!
Надворі вже давно стемніло. Місто була наповнене святковим гамором, десь над парком «Шато де Фльор» навіть запускали феєрверки.
Автівка привезла Поля на Липки. Він упізнав багаті маєтки Шовковичної вулиці, де архітектори нишком змагалися між собою у вишуканості й химерності. Йому дали скромну маску, що за чорним оксамитом приховувала півобличчя.
Інші гості вечірки теж були в масках. Вітаючись із двома плечистими портьє на вході, що більше скидалися на охоронців, новоприбулі один за одним зникали за дверима.
Поль вийшов із автівки. Він озирнувся з надією побачити когось зі своїх жандармів, котрі б «випадково» прогулювалися вечірньою вулицею, але навкруги не було нікого. Кивнувши портьє, чоловік зайшов усередину.
Перше, що помітив Поль, опинившись у білій залі, де розмірено колихались золотисті вогники свічок, була розкішна білява дівиця в леопардовій спідниці, що вперла свій чорний ботфорт у коліно пузатого пана, оголюючи довгу й струнку ногу, затягнуту коричневою панчохою.
Поль не міг стримати посмішки.
— Подобається? — глибоким приємним тембром озвався до нього високий чоловік у масці. — Ось чим належить займатися молодим людям у вашому віці, мсьє штабс-капітан. Коханням. Ходіть, я вас познайомлю. Глоріє, серце моє… — звернувся до білявки пан Пустовійт.