Публіка зойкнула. Добра половина присутніх упізнала самого губернатора, Суковкіна Миколу Іосафовича.
— Схопити її! — вигукнув глибокий голос Пустовойта, але Аня легенько чиркнула полоненого по шиї. Заюшила кров.
— Можеш дістатися до неї ззаду? — почула вона шепіт чоловіка ліворуч. Той чоловік говорив напарникові китайською.
Аня не стала відповідати, а лише ногою сильно відштовхнула вбік азіята на найближчому стільці, і далі тримаючи спицю біля горла губернатора. «Нарешті вона мені пригодилася», — недоречно подумала про мандаринську мову дівчина, кидаючи нищівний погляд на китайських змовників.
— Відпусти його, — луною пролунав у вухах знайомий жіночий голос.
У простягнутій руці Глорія тримала пістолет, націлений просто в голову Анничці.
— Я вистрелю швидше, ніж ти зможеш його бодай поранити. Тож відпусти пана губернатора.
У Ані засмикалося око. «Що, в біса, за імпровізація? Вона тягне час?» — подумала Аня, озираючись.
Поль теж завмер у нерішучості, переводячи погляд із Глорії на губернатора та його дивовижну пташку.
— Чого ти хочеш досягти, дурненька? — вела далі Глорія, перетягуючи на себе увагу. — Справедливості? Та всі й так знають, що поліція підкуплена! Звісно, якщо сам київський губернатор бере участь в аукціоні!
— Що ти верзеш? — вигукнула «матінка», але її розпачливий пискіт не зміг перервати впевнену промову Глорії.
— Хіба ж не всім відомо, що таємні дверцята на третьому поверсі ведуть у сусідній будинок, де тримають викрадених дівчат? Цнотливих та освічених панянок із хороших сімей. Виставлених на такий ганебний аукціон! Їх потім продадуть кудись у Ригу, Петербург чи Ревель87, але кому яке до цього діло? Опусти перо, пташко! Ти програла цю битву!
Глорія говорила далі, але Поль часу не гаяв. Він почув те, що мав. Обережно відступаючи назад, він побіг сходами нагору, обличчям до обличчя стикнувшись з економкою. Біля сходів стояла пляшка недопитого шампанського. Однієї рукою Поль схопив пляшку, а другою, перебинтованою, але все ще робочою, — ухопив за комір економку.
— Одне слово — і пляшка розіб’ється у вас на голові, мадам. Показуйте, де ховаєте ваш «товар».
Тієї миті, коли Пустовійт уже занервувався, а в Глорії закінчувалися образливі слова, у білу вітальню ввірвалися ще дві дівиці, а за ними, на повних парах, юрба кадетів. Вони так і заклякли посеред зали.
Скориставшись заминкою, пан Пустовійт підскочив до Ані, щоб вибити у неї з рук перо, але куля, що вилетіла з револьвера Глорії, зупинила його на півдорозі.
Пронизливий крик болю заповнив урочисту залу.
— Знімайте маску, Григоре Даниловичу. Вам вона не личить. Іще крок — і я стрілятиму навмання. Цікаво, куди влучу? — вигукнула Глорія. — О, панове жандарми! А ви теж прийшли взяти участь в аукціоні на дівочу цноту. Глядіть, ваш шеф Левенко уже веде наших панянок на оглядини.
Зі сходів у залу спускалися заплакані дівчата, у спідній білизні, чисто вимиті й надушені. Заблищали спалахи камер.
— Потерпіть іще трошки й прикрийте обличчя, — кинула дівчатам Амелі, позираючи на репортерів.
— Та як ви смієте! Це приватна вечірка! — громовим голосом закричав пан Пустовійт, хапаючись за рану в передпліччі. — Жандарми, заарештуйте цю божевільну, що наважилася в мене стріляти! І цю, що погрожує губернаторові!..
Із появою журналістів Аня враз сховала перо.
— Панове репортери! Зробіть мені фото на згадку із самим губернатором! — Вона оповила руками шию пана Суковкіна.
— Ви заарештовані за звинуваченням у торгівлі людьми, пане Пустовійт. Усім іншим наказую зняти маски й залишатися на місцях, доки ми не встановимо вашу особу. Жандарми, у разі найменшої спроби втекти дозволяю стріляти на ураження, — дзвінко залунав голос штабс-капітана Поля Левенка.
Глорія нарешті опустила револьвер і намацала рукою стіну, щоб не впасти. Мірто й Амелі кинулися до викрадених дівчат. Поль ледь помітно кивнув, даючи дозвіл, і артеміди стали виводити потерпілих назовні.
— Ніби хтось у нього питав би, — вишкірилася Амелі, саджаючи першу групу дівчат у машину до Олекси. — Усю брудну роботу за нього зробили, а йому на лаврах спочивати.
— Боюсь, навпаки. Його за таке й підстрелити в темному провулку можуть, — сумно похитала головою Аня, механічно знімаючи маску, що вже добряче натерла перенісся. Зробила це не подумавши, бо штабс-капітан Поль, що займався арештом, організовуючи своїх підлеглих, раптом закляк на місці.
— Ти диви, упізнав, — пустила смішок Глорія.
— Та ні, він просто закляк, уражений неземною красою Аннички, — підіграла їй Амелі.