— Але чому… ви ніколи не казали мені цього раніше? Ви жодного разу не обмовилися, чому, порушивши правила, узяли мене в артеміди!
— Настане врем’ячко — достигне яблучко. І само відпаде. Так каже народна мудрість. Бачиш, із часом відпадає багато питань, бо ти сама знаходиш на них відповідь. Ґратулюю88 в дорослому житті! — ще раз привітав гер Фрідріх. — А чому б нам сьогодні не влаштувати святкову вечерю? Думаю, цього разу нехай готують артеміди. Що ти на це скажеш?
— Але, гер Фрідріх, ми не вмі…
— А в Марти є важливіші справи, ніж стояти півдня за плитою, правда ж, Марто? — Австріяк узяв її під руку. — Хочу вечерю з трьох страв. І десерт. Десь на восьму. Цього разу не розчаруйте мене, дівчата, бо знову доведеться їхати в Африку.
Тим часом в поліційному відділку був повний розгардіяш. Начальник мало не рвав на собі волосся. Мірто, а за новими документами Марія Копач, прийшла в жандармерію давати свідчення. Її супроводжувало двійко викрадених дівчат, що не побоялися говорити за умови збереження анонімності.
Начальник жандармерії, майор Стрілецький, усе вислухав і записав.
— А ви що, га? — звернувся він до Мірто. — Ви чого в це влізли?
— Особисто я? Як сказати… учора ж було відкриття, розумієте, тож, як учасниця олімпіади, я святкувала з іншими в пивній… Ой, не треба на мене так дивитися. Що, дівчині не можна вже й пива випити?
— Ну, і що було далі?
— Ну, там були ці жандарми й журналісти. Жандарми кудись побігли, журналісти за ними, ну і я… Я ж уперше в місті, мені було цікаво, що тут коїться…
— А журналісти кажуть, що жандарми знялися з місця після того, як ви їм щось сказали. На вушко.
— Ах, ну так! Зовсім п’яна була! — стукнула себе по голові Мірто. — Річ у тім, що я гуляла вулицею. А тут крики дівчат із вікон. Ви ж кричали? — звернулася вона до дівчат.
Ті жваво закивали.
— Ну от, я пішла попити пива, а там жандарми. Я їм і розповіла.
— Ви так говорите, наче досі нетверезі… Сім п’ятниць на тижні, чесне слово! Ну, а решта?.. Оця японка звідки взялась? Потім ще… та божевільна, у леопардовому костюмі, що пістолетом погрожувала, і ця… як її… райська птаха?
— Звичайні собі хвойди, — відмахнулася Мірто. — Повірте, я з такими жінками справ не маю.
— Ви що, мене за дурня тримаєте! Я сам бачив, як ви посадили оцих-от дівиць в автівку разом із «пташкою», а самі пішли з двома іншими, обійнявшись!
— Не було такого, — похитала головою Мірто. — О, пане штабс-капітан, ви хоч раз бачили мене поряд із вищезазначеними баришнями?
Поль, який саме зазирнув у кабінет, на мить закляк, удавши, що думає.
— Не пригадую, мадемуазель.
Коли допит нарешті добіг кінця, а Мірто мало не довела начальника жандармерії до сказу, вона пройшла повз Поля, що задумливо стояв на виході, ніби ненароком штурхаючи його плечем.
— Дякую, офіцере, — усміхнулась вона. — Ви ж прийдете завтра вболівати за мене? На фехтувальний манеж. Ну, ви й самі знаєте, де це… — Дівчина багатозначно закотила очі.
— І вам дякую. Моя допомога потрібна? — Він кивнув на супутниць Мірто.
— Що ви, ми не можемо вас так обтяжувати.
Мірто хотіла вже рушати, узявши визволених дівиць попід лікті, але Поль її зупинив:
— Пані… Зробите мені маленьку послугу? Передасте це… гм… хлопчикові-перекладачу?
— Райській птасі? — ще ширше всміхнулася Мірто. — Із радістю. Але я думала, що ви запали на Глорію, офіцере. Вона постійно про вас згадує. Ви зважте, може, це доля?
Поль нервово осмикнув поли уніформи.
— Просто передайте.
Мірто кивнула. Вона більше не насміхалася. Її очі, сині й спокійні, мов літнє небо, були сповнені тихої вдячності. Усе ж таки, якби не Поль, то хтозна, чи завершили б вони свою місію.
Аня вже крутилася на кухні, коли повернулися Амелі та Глорія.
— Ми посадили дівчат на потяги. Мірто має відправити ще двох своїх підопічних. Вам не здається, що саме час добряче напитися? Я все ніяк не можу скинути стрес. — Американка потрусила в повітрі руками.
— І не мрій. Знімай стрес медитаціями — сьогодні в нас вечеря з гером Фрідріхом.
— Життя несправедливе, — похнюпилася Глорія. — Ну, принаймні відпочину…
— Накривай на стіл давай! А ти, Амелі, поріж салат…
— Розкомандувалась тут. — Амелі наділа фартух. — О, дивись, і Мірто прийшла! Дорога Мірто, а ходи до нас — ми так скучали!
Амелі підійшла зі спини та обняла подругу, вкладаючи їй в руки широкий кухарський ніж.
— Поріж-но оце дрібненько. А я візьмусь за десерт. Як думаєте, порубані на чотири шматки яблука — це вже готовий десерт?