Вечеря вийшла пристойною. Не ресторан, але їсти можна. Коли всіх привітали з випуском і розрізали великий торт із кремом, подарований дівчатам пані Мартою, усі швиденько розійшлися по кімнатах. Артеміди були зморені. До того ж наступного дня треба було вставати рано, щоб уболівати на фехтувальному герці за Мірто, яка вирішила відіграти свою роль до кінця.
Коли світло вже було вимкнене, у кімнату до Глорії та Ані хтось прокрався.
— По-оль, ти спиш? — смикнула її ковдру Мірто.
— Здуріла? У нас що, нова місія? Дай поспати…
— Я забула дещо тобі віддати… А зараз згадала. Якщо не віддам — не засну. Я думаю, тут щось дуже важливе.
Мірто всунула конверт під подушку й вийшла.
«Важливе?!» — Ані страшенно хотілося спати, але тепер конверт не давав спокою і їй. Якщо Мірто ходила в жандармерію, то конверт від…
Аня схопилася на ноги й запалила гасову лампу. Ледь стримуючи тремтіння в руках, вона розгорнула листа.
Любий Живчику!
Коли ми з тобою лиш познайомилися, я був романтичним підлітком, що все шукав свій шлях у житті. Я пірнав із головою у військову справу, бо мені здавалося, що це найпочесніша місія. Потім я вирішив присвятити себе коханню і, мов середньовічний лицар, знайти об’єкт обожнювання серед балерин. А потім я зустрів тебе, і ми подружились. Ми розмовляли, сміялись. Я став придумувати зачіпки, щоб побачитися з тобою, передаючи записки хористочкам, які мені навіть не подобалися. Потроху я зрозумів, що мене до тебе притягує незрозуміла сила. І тоді, пригледівшись до тебе, я збагнув, що ти не хлопець. Я стежив за твоїми виступами в кафешантані, проводжав тебе додому, поки ти не бачила, і вже хотів був тобі зізнатися, аж балерини стали шептатися, що ти зникла. Ганна Василівна Гаєвська пропала безвісти. Можливо, тоді я й вирішив поєднати своє майбутнє зі слідством. Я хотів знайти тебе. Але незабаром з’явилася нова чутка, ніби твоє тіло викинуло на дніпровий берег. Я не вірив. Я хотів сам пересвідчитися, але мене навіть не впустили в морг. Я ще шукав тебе, розпитував кого тільки можна, навіть познайомився з твоєю мамою, але ніщо не дало результату.
Аж раптом тиждень тому на моєму шляху з’являється хлопчик-перекладач Поль, мама якого чарівним чином француженка, як і моя. Цей Поль, виявляється, виріс у Києві й навіть бував із другом біля Бабиного озера на острові Труханові. Цей Поль справедливий і непідкупний, стрибає по деревах мов дикий кіт і метає ножі. А ще він бинтує мої рани й укриває мене хвоєю. А потім, до речі, краде з кишені два рублі.
Цей дивний хлопчик не виходить у мене з голови. І хоч як я намагаюся зазирнути в його очі, ніяк не можу розгледіти його за денного світла й без крислатого капелюха.
І от зненацька хлопчик Поль знімає маску й постає переді мною чарівною пташкою, повітряною гімнасткою Анею Гаєвською.
Любий Живчику, я зовсім розгублений. Мені здається, що серце от-от розірветься. Але якщо для тебе це не достатній привід побачити мене, то просто прийди повернути борг.
Щиро твій
Поль.
Тієї ночі гучно тріскотіли цвіркуни за вікном. Чути було, як прибував на вокзал потяг і як бульваром проїздила бричка. Тієї ночі було то холодно, то раптом спекотно. Аня до ранку просиділа біля відчиненої кватирки. Тієї ночі Аня так і не заснула.
На світанку артемід розбудив голос гера Фрідріха:
— Алярм!
Вони схопилися й вибігли вниз у нічних сорочках і халатах.
— Що сталося? — захекавшись, питали вони.
— Щойно надійшла телеграма. Маємо нове завдання. Завтра, рівно в полудень, чекаю вас на залізничному вокзалі.
— Усіх? — прошепотіли дівчата, ззираючись.
— Усіх!
Радісний крик луною прокотився по сірому й непоказному, але такому затишному будинку. Лише Аня тішилася в півсили. Вона сподівалася зостатися хоча б на тиждень, бодай на півтижня… принаймні до післязавтра — до свого дня народження, але доля підганяла.
«Що ж, — зітхнула вона. — Усьому свій час. Що там гер Фрідріх казав про яблучко, яке в потрібний момент само відпадає? Може, треба просто рухатися далі?»
Того ранку дівчата збиралися на олімпіаду, мов на бал. І хоча вони приміряли прості літні сукні й непоказні капелюшки, кожна з них почувалася королівною. Лише Аня сиділа в ліжку в короткій юкаті та дивилася у вікно.
— Ти що, не підеш? — безцеремонно штовхнула її Глорія.
— Щось я погано почуваюся…
— Не підеш — силою потягну.
Глорія припинила фарбуватися й сіла опріч колежанки, розвертаючи її обличчям до себе.