— Так не чесно. Ми всі до кінця боролися з привидами свого минулого. Я навіть заміж вийшла! А ти — здаєшся в останній день.
— Ми ж виконали місію…
— Місія не там, — показала Глорія на двері, де в сусідній кімнаті пив чай гер Фрідріх. — Вона тут, — приклала руку до серця білявка. — Хоч як швидко від неї втікатимеш, а все одно не втечеш. По собі знаю.
Глорія відчинила шафу, дістала звідти зелену сукню, гідну римської богині, разок перлів і гарненький капелюшок.
— Де ти це все дістала? — здивувалася Аня.
— Робота в борделі має свої вигоди. Одна з них — аванс, — засміялася білявка. — Та-ак, яку б помаду тобі до цього плаття дібрати…
Дівчата приїхали рано. Вони потішили себе тістечками у «Швейцарській кондитерській» і, прикриваючись парасольками, побігли на фехтувальну арену. Лариса Гаєвська, Аніна мама, уже чекала на дочку, із радістю потискаючи руки іншим артемідам.
І от, коли змагання вже почалося і перші дуелянти витягли рапіри, на вході з’явився молодик, одягнений в просту світлу сорочку та літній піджак. На його рукавах блищали срібні запонки, а черевики були до блиску начищені. Навіть під тінню капелюха Аня могла впізнати його обличчя, розгледіти знайомі тонкі риси підборіддя та носа, його до болю, до оскоми, до щему в грудях знайомий силует.
Глорія вдарила колежанку ліктем. Боляче вдарила.
— Не хочеш підійти й привітатися?
Аня лише заперечно похитала головою.
— Якщо тобі так не подобається цей офіцерик, можна, я заберу його собі? Мені переказували, він навіть у готель приходив, питав про кімнату 205…
— Що обираєш: синець під оком чи вискубане волосся? — просипіла Аня.
Натомість офіцер Поль уже підвів голову на трибуни й, привітно усміхаючись, махнув дівчатам рукою.
— Пані Гаєвська, ваша дочка така боягузка! — звернулася до Аніної мами Глорія. — Уявляєте, вона не боїться приставити спицю до горла губернатора, а от освідчитися хлопцю, у якого по вуха закохана, — не може. Думаю, це все від заниженої самооцінки…
Аня різко видихнула, зіщулюючись, мов повітряна кулька. Їй здалося, якби вона цього не зробила, то луснула б від злості або й справді видряпала б Глорії очі. Але ж її правда. Глорія має рацію.
Вручивши свою парасольку мамі, Аня підібрала поли довгої сукні й швидко попрямувала сходами донизу. Мірто відсалютувала Полю шпагою, усміхаючись, Амелі та Глорія про щось перешепнулися й зареготали, дратуючи навколишніх уболівальників.
Офіцер жандармерії Поль так і стояв на вході в спортивний комплекс, затуманеними очима спостерігаючи, як до нього спускається коротко стрижена панянка в рукавичках і капелюшку, на високих підборах і з порізом на щоці, що ледь затягнувся.
У нього була тисяча підтверджень, на трибуні стояла її мама, але штабс-капітан досі не міг повірити, що це справді вона.
— Я прийшла… подякувати тобі за допомогу. І за те, що врятував мені життя тоді, на острові… Вибач, що вкрала два рублі. Ось… — Дівчина вийняла з дамської сумочки гроші, але Поль лише похитав головою.
— Іншим разом повернеш, — сказав він і, схопивши Аню за руку, віддав честь артемідам на трибуні.
Ще мить — і він уже біг вулицею й тягнув дівчину за собою.
— Гей, відпусти мене, — виборсалася Аня, спідлоба зиркаючи на офіцера. — Ти не маєш права отак…
— А яке ти… яке ти маєш право отак зникати — і знову з’являтися в моєму житті?
Його очі іскрилися. На очах у військового блищали сльози.
— Не питай мене ні про що, — потупилася Аня. — Я не зможу тобі відповісти. А завтра я зникну знову. Тому немає сенсу…
— Дай мені відповідь лише на одне запитання, — увірвав її Поль. — Чому ти насправді спустилася до мене? Подякувати? Віддати два рублі?
Аня похитала головою й ледь помітно всміхнулася.
— Бо інакше Глорія пригрозила прибрати тебе до своїх рук. А я, знаєш, недолюблюю Глорію…
— Навіть при тому, що вона прикривала твою спину? — повів бровою Поль.
— Агов, це я прикривала її! — засміялась Аня.
Крига скресала. Не під сонячними променями, а під поглядом його жовтувато-карих очей. Та й не було насправді тієї криги. Лише страх знову підпустити до себе так близько — і знову розпрощатися назавжди.
— Коли ти завтра їдеш?
— Опівдні.
Поль витягнув із кишені годинник і всміхнувся.
— У нас є двадцять чотири години, Живчику! — Він знову схопив дівчину за руку. — Ходімо, не можна гаяти часу!
— Та я все одно не відповідатиму на твої запитання! — Аня побігла за ним, погано приховуючи усмішку.
— А хто сказав, що ми взагалі розмовлятимемо?