Як мені кажуть, більшість солідніших кораблів проїжджають зайві кілька миль до Нового Кробузона й розвантажуються в доках Келлтрі. Доки Гирла Смоли от уже дві сотні років не працювали на більш як половині потужностей. Вивантажуються там хіба торгові пароплави та пірати — їхній вантаж геть так само з'явиться в місті, але в них нема ні часу, ні грошей на зайві кілька миль і додаткове мито, що упровадила влада.
Кораблі не закінчуються. Залізна затока переповнена суднами — ті причалюють на перепочинок після тривалої подорожі, у пошуках прихистку від моря. Торгові кораблі з Ґнурр Кетта, Хадога і Шанкелла, на шляху до й від Нового Кробузона, стають на якір поблизу Гирла Смоли, щоб їхні екіпажі могли відпочити. Іноді, далеко в середині затоки, я бачила, як бавляться і полюють морські вірми, випущені з вуздечок своїх суден-колісників.
Економіка Гирла Смоли живе не тільки проституцією та піратством. Місто переповнене промисловими райончиками і потаємними коліями. Воно століттями живе з кораблебудівництва. Берегова лінія втикана десятками верфей, стапелі щиряться, мов дивні ліси з вертикальних балок. Де-не-де маячать примарні недобудовані судна. Триває невпинна, гучна і брудна робота.
Вулиці тут перерізані невеликими приватними залізницями, якими перевозять деревину чи паливо абощо з одного боку Гирла Смоли до іншого. У кожної окремої компанії побудована власна лінія, на всяку потребу, і кожну ревно охороняють. Місто — це хаотичний клубок залізничних колій, і в усіх одна дорога.
Не знаю, чи тобі це відомо, чи ти бував колись у цьому містечку.
У людей тут двоїсті стосунки з Новим Кробузоном. Гирло Смоли й одного дня не встоїть без патронату столиці. Вони це знають і тому обурюються. Та їхня похмура незалежність — напускна.
Мені довелося пробути там майже три тижні. Капітан «Терпсихори» дуже здивувався, коли я сказала, що не попливу з ними від Нового Кробузона, а приєднаюся до них уже у Гирлі Смоли, але я наполягла, бо інакше ніяк. Моє становище на кораблі було обумовлене моїм нібито знанням мови лангустів Салкрікалтора. До відплиття лишалося менше місяця — щоби встигнути перетворити цю брехню на правду.
Я підготувалася. Свої дні в Гирлі Смоли проводила у компанії Маріккатча, немолодого лангуста, котрий згодився давати мені уроки. Щодня я йшла до солоних каналів кварталу лангустів. Сиділа на низенькому балконі, що оперізував його кімнату, а він обпирався укритим панцирем нижнім тілом на якийсь напівзатоплений предмет меблів й чухмарив свої кістляві людські груди, виголошуючи промови з води.
Це було важко. Він не вміє читати. Він не навчений учитель. Він не покидає місто тільки тому, що якийсь нещасний випадок чи хижак скалічив його й у нього лишилася одна нога з лівого боку, тому тепер він не може вполювати навіть найнеповороткішу рибу в Залізній затоці. З цього вийшла би гарна історія, якби я написала, що прив'язалася до цього милого сварливого дідугана, але правда в тому, що він ще та паскуда й нудний, як смерть. Але не мені жалітися. Вибору не було. Треба було зосередитися й навчитися кількох фокусів, примусити себе увійти в мовний транс (ох і нелегко ж дається! Це я так давно закинула, що мозок мій став настільки неповороткий, аж гидко) і вбирати кожне його слово.
Уроки наші були поспішні й безсистемні — місиво, а не уроки, але до того, як «Терпсихора» стала на якір, я вже мала якесь робоче поняття його цокальної мови.
Я лишила озлобленого старого гада киснути в його застійній воді, а сама переїхала до каюти — цієї, з якої тобі зараз пишу.
Ми відчалили від порту в Гирлі Смоли вранці пиледілка, неспішно прямуючи до пустельних південних берегів Залізної затоки, за двадцять миль од міста. У стратегічних точках по краю затоки, у непримітних купках неподалік від ребрастих ландшафтів та соснових лісків я запримітила кораблі. Про них ніхто не говорить. Я знаю, що це кораблі уряду Нового Кробузона. Капери й інші.
Сьогодні черепота.
У цепницю зуміла вмовити капітана дозволити мені ненадовго покинути корабель, і ранок я провела на суші. Залізна затока не надто буяє кольорами, але тут усе-таки краще, ніж на остогидлому кораблі.
Я вже починаю сумніватися, що порівняно з Гирлом Смоли ця місцина хоч трохи веселіша. Безперервне бездумне хльоскання хвиль скоро доведе мене до божевілля.
На берег мене довезли двійко неговірких матросів і без жалю спостерігали, як я ступила через край човника та пройшла останні кілька футів до берега крижаною водою. Мої чоботи все ще шкарубкі від солі.
Сидячи на гальці, я жбурляла у воду камінці. Трохи почитала препаскудний романчик, що знайшла на борту. Потім дивилася на корабель. Він пришвартований недалеко від тюрем, так, щоб наш капітан міг легко балакати й жартувати з лейтенантами-тюремниками. Я спостерігала й за тюремними кораблями. Ні на палубах, ані з-поза ілюмінаторів не ворухнулася жодна тінь. Там ніколи не помітиш руху.
Клянуся, не знаю, чи подужаю все це. Я скучила за тобою та Новим Кробузоном.
Пам'ятаю мою подорож.
Важко повірити, що від міста до богом забутого моря лише десять миль.
У двері крихітної каюти постукали. Белліс невдоволено стулила губи, махаючи аркушиком, щоби просох. Неспішно склала його і заховала у скриню зі своїми пожитками. Потім підняла коліна трохи вище й узялася крутити в пальцях ручку, дивлячись, як відчиняються двері.
На порозі, обіпершись руками у двері, стояла черниця.
— Міс Колдвин... — невпевнено мовила вона. — Можна?
— Це і ваша каюта теж, сестро, — стиха озвалася Белліс. Тепер вона крутила ручку навколо великого пальця — маленький нервовий трюк, який уже став звичкою в університеті.
Сестра Меріопа продріботіла кілька кроків уперед і сіла на єдиний вільний стілець. Затим розгладила свою темно-брунатну одіж й заходилася м'яти пальцями апостольник.
— Ми вже кілька днів сусіди по каюті, міс Колдвин, — почала сестра Меріопа, — і я не думаю, що... хоч трохи знаю вас. І мені не хотілось би, щоби подібна ситуація тривала далі. А оскільки нам із вами жити й подорожувати разом не один тиждень... деяке спілкування, трохи близькості тільки полегшать наше спільне перебування тут... — її голос урвався, й вона нервово заламувала руки.
Белліс незмигно спостерігала за нею. Мимохіть відчула краплю презирливого жалю. Вона уявила себе очима сестри Меріопи. Кутаста, різка й сухоребра. Бліда. Губи й волосся — фіолетові, мов синці. Висока і невблаганна.
«Ти не переконана, що знаєш мене, сестро, — подумала вона, — бо за тиждень я не сказала тобі й двадцяти слів, і не дивлюся на тебе, доки ти сама не заговориш до мене, та й то окидаю тебе поглядом з голови до ніг». Вона зітхнула. Меріопу скалічило її покликання. Белліс легко могла уявити, як та пише у щоденнику: «Міс Колдвин мовчазна, але я знаю, що полюблю її як сестру». «Я не збираюся, — подумала Белліс, — із тобою возитися. Не вислуховуватиму всю твою маячню. Не буду спокутуванням тої дешевої драми, що привела тебе сюди».
Белліс утупилася в сестру Меріопу, але промовчала.
Під час знайомства Меріопа стверджувала, що їде до колоній, аби заснувати там церкву і проповідувати на славу Даріоха та Джаббера. Затим вона чмихнула носом. Сказано це було зі злодійкуватим виглядом, але якимсь до безглуздого непереконливим. Белліс не знала, чого Меріопу відіслали до Нова Есперіум, але, найпевніше, через якесь лихо або ганьбу, переступ якоїсь ідіотської чернечої обітниці.
Вона глипнула Меріопі на живіт, шукаючи під просторими шатами округлість. Це було би найімовірніше пояснення. Донькам Даріоха не дозволяли піддаватися чуттєвим насолодам.
«Я не збираюся тебе висповідувати, — подумала Белліс. — Мені би зі своїм триклятим вигнанням з'ясувати».
— Сестро, — промовила вона, — боюся, ви застали мене за роботою. Дуже шкода, але на розмови в мене нема часу. Може, іншим разом.
Вона розсердилася на себе за останню поступку, але та, очевидно, не мала ніякого ефекту. Меріопа стояла засмучена.
— Вас хоче бачити капітан, — глухо сказала черниця. — У його каюті о шостій.
І почовгала з кімнати, як побитий собака.
Белліс зітхнула й вилаялася про себе. Вона припалила ще одну сигариллу й одразу закурила, добряче вщипнувши себе за шкіру над носом, і знову витягла листа.
«Я скоро здурію, — зашкряботіла на папері, — якщо ця бісова черниця не перестане витанцьовувати переді мною й не залишить мене нарешті в спокої. Боги, поможіть мені. Згноїть цей чортів корабель, щоб він провалився».