Я щось воркочу, немов дитину, заспокоюючи себе. Ця колисанка — для мене.
А тоді вони попихають нас, як худобу. Ми човгаємо вперед палубою до хиткого мотузяного трапа, брязкаємо ланцюгами, мокрі та смердючі, пердимо й мурмочемо подивовано, розчавлені вагою тіл та пут. І вони женуть нас уперед, і кожен зупиняється на хвильку посеред низько опущеного переходу між суднами, й у кожного на обличчі яскраво й чітко, мов хімічний вибух, відбилася одна й та сама думка.
Вони міркують, стрибати чи ні.
У води затоки.
Але мотузяні перила довкола містка високі, а колючий дріт зусібіч оточив нас, і наші бідні тіла хворі та слабкі, й кожен із нас затинається напівдорозі, а затим таки перетинає місток до нового корабля.
Я зупиняюся на мить, як і всі. І, як і всі, я занадто наляканий.
І ось під ногами нова палуба, начищена до сталевого блиску й чиста, вібрує від безлічі двигунів, а далі ще коридори та дзенькіт ключів, і після довгого шляху ми в неосвітленій кімнаті падаємо виснажені та сторожко витягуємо голови, щоби глянути, хто тепер наші нові сусіди. Звідусіль починаються стишені сварки, лайка. Хтось б'ється, хтось когось спокушає, гвалтує. Така наша тут політика. Створюються нові об'єднання. Нові ієрархії.
Деякий час я сиджу сам, закритий темрявою.
Я застряг у тій миті, коли вийшов у ніч. Це — мов бурштин. Я личинка в бурштині. Я застиг у ньому, і хай мені грець, та я в ньому красивий.
У мене тепер новий дім. Житиму цією миттю стільки, скільки зможу, доки спогади не розчиняться повністю, і тоді вийду. Я прийду до цього місця, де ми сидимо.
Десь далі гуготять, немов величезні молоти, труби.
2
За межами Залізної затоки море було невблаганним. Белліс прокинулася через його невтомний плюскіт. Вона вийшла з каюти, старанно обходячи сестру Меріопу, котра саме блювала, й Белліс дуже слабко вірилося, що то — від морської хвороби.
Белліс вийшла під вітер та скрип вітрил, що напиналися і тріпотіли, мов звір на прив'язі. Велетенська димова труба чмихнула кіптявою, й корабель загудів-задрижав од роботи парового двигуна глибоко внизу.
Белліс усілася на контейнер. «Значить, поїхали, — подумала нервово. — Ми вже далеко».
Коли вони стояли на якорі, «Терпсихора» кишіла життям: хтось постійно щось начищав, чи тягав інструмент, чи бігав від одного краю судна до іншого. А тепер ця активність зросла ще більше.
Белліс, примружившись, дивилася на головну палубу, ще не готова поглянути на море.
У переплетінні линв, канатів і тросів кипіло життя. Більшість матросів були людьми, хоча подекуди лазили поповзом один-два шипастих хотчі. На палубах чоловіки перетягували контейнери і намотували величезні лебідки, викрикували накази нерозбірливою говіркою, намотуючи ланцюги на тлусті маховики. Над усіма вищилися крем'яги-какти. Для стрибання по тросах ті були надто важкі й неповороткі, але для їхніх сильних, мичкуватих ручиськ вистачало роботи внизу.
Серед них крокували офіцери у блакитній уніформі.
По всьому кораблю гуляв вітер, і схожі на перископи козирки над димовими трубами стиха поспівували, мов скорботні флейти.
Белліс докурила сигариллу. Повільно встала і вирушила до борту, опустивши очі. Підійшовши до перил, підвела голову й поглянула на море.
Лише море, і ні клаптика суші.
«О боги, погляньте тільки», — подумала вона ошелешено.
Уперше в житті Белліс не бачила перед собою нічого, крім води.
Сама під безмежжям високого неба, вона відчула, як у ній, немов жовч, піднімається тривога. Так хотілося опинитися на вулицях свого міста.
Баранці піни розбивалися об боки корабля. Вода безперервно накочувалася вкритими хитромудрими мармуровими візерунками хвилями. Вона крутила кораблем так і сяк, як би крутила китом, каное чи впалим листком, які може легко перекинути необережним рухом.
Це було велике нерозумне дитя. Могутнє, дурне і примхливе.
Белліс кинула довкруги нервовим оком, шукаючи який-небудь острів, сякий-такий клапоть суші. Але не знаходила.
За кораблем тяглася хмарина птахів, вишукуючи у воді падло й заляпуючи палубу послідом.
Корабель ішов два дні без зупинок.
Белліс майже заніміла від остогидлої дороги. Крокувала коридорами й палубами, замикалася у себе в каюті. Байдуже спостерігала, як одалік мимо них пропливають скелі та крихітні острівці, підсвічені сірим денним світлом чи місяцем.
Моряки вивчали горизонт, змащуючи великокаліберні гармати. Василісків канал зі сотнями ледве намічених на мапі острівців і торгових містечок, із нескінченною низкою кораблів, що насичували ненаситну комерційну яму Нового Кробузона, кишів піратами.
Белліс знала, що такої величини судно з броньованим корпусом та зі стягом Нового Кробузона точно не стане ціллю охочих поживитися. Така пильність екіпажу хіба злегка дратувала.
«Терпсихора» — торгове судно. Воно не призначене для пасажирів. Там нема ні бібліотеки, ні кают-компанії, ні кімнати для відпочинку. Їдальню для пасажирів збудували абияк, на голих стінах висіло кілька дешевих літографій.
Белліс їла там на самоті, небагатослівно відповідаючи на будь-які потуги пасажирів заговорити з нею. Інші пасажири сиділи під брудними вікнами і грали в карти. Белліс потай спостерігала за такими.
Повернувшись у каюту, заходилася передивлятися свої пожитки.
Місто вона покидала поспіхом. Одягу взяла зі собою мало, в улюбленому аскетичному стилі, у строгих чорних та вугільно-сірих тонах. Мала тут сім книг: два томи з лінгвістичної теорії, абетку салкрікалторської мови лангустів, антологію короткої прози різними мовами, товстий і поки що чистий записник, два примірники власних монографій «Граматологія горішньокеттайської мови» та «Кодекси Червивої Глушини». Також прихопила кілька коштовних прикрас із гагату, гранату і платини, торбинку з косметикою, чорнило й ручки.
Вона годинами виписувала у листі яскраві деталі. Зображала словами непривітність відкритого моря, гостряки скель, що випиналися, немов пастки. Творила довгі пародійні описи офіцерів і пасажирів, насолоджуючись своїми карикатурами.
Сестра Меріопа, купець Бартол Гімгері, мертвенний хірург Молліфікетт, Вдова та міс Кардоміум, тихі мати з дочкою, перетворені ручкою Белліс у підступну парочку мисливиць на чоловіків. Йоганнес Тиарфлай став блазнем, осміяним у концертних залах. Вона кожному вигадала легенду, міркуючи над тим, що могло змусити їх вирушити на край світу.
Другого дня дороги Белліс стояла на кормі корабля, внизу чайки і скопи билися за корабельні відходи. Дівчина й далі шукала поглядом острівець суші, але перед очима були тільки хвилі.
Їй раптом стало самотньо. Коли продовжила пошуки горизонту, почула поруч якийсь шум.
Неподалік стояв натураліст доктор Тиарфлай і спостерігав за птаством. Белліс одразу насупилася й намірилася піти, тільки-но він заговорить до неї.
Помітивши її холодний погляд, доктор усміхнувся й витягнув записник. І одразу забув про неї. Белліс спостерігала, як він почав робити замальовки чайок, узагалі не звертаючи на неї уваги.
Вона прикинула, що йому за п'ятдесят. Рідкувате волосся чоловік туго зачесав назад, мав окуляри з прямокутними шклами і твідову жилетку. Та попри професорський вигляд не справляв враження тендітного чи абсурдно карикатурного академіка. Він був високий і тримався гідно.
Від спритних і точних штрихів на папері з'являлися стиснуті пташині кігті й бездумні та злі очі чайки. Белліс трохи відтанула.
А за хвилю заговорила до нього.
Їй довелося зізнатися собі, що так подорож минає легше. А Йоганнес Тиарфлай — вельми чарівний чоловік. Белліс підозрювала, що він так само дружньо балакає з усіма на борту.