Вони разом пообідали, і їй легко вдалося відвести його від інших пасажирів, які пильно за ними спостерігали. Тиарфлай був премилий і абсолютно позбавлений інтриганства. Якщо йому й спадало на думку, що його поява в компанії грубуватої та відлюдькуватої Белліс Колдвин може породити плітки, то він на те не зважав.
Тиарфлай залюбки обговорював свою роботу. Він захоплювався невивченою фауною Нова Есперіум. Розповів Белліс про плани видати монографію після повернення в Новий Кробузон. Він збирав та звіряв малюнки, геліотипії і спостереження.
Белліс описала йому темний гористий острів, який помітила на півночі вчора вранці.
— Це був Північний Морін, — сказав він. — Канцир тепер, імовірно, десь на північному заході від нас. Ми пришвартуємося до острова Танцюючий Птах як стемніє.
Координати та хід корабля були питаннями постійної балачки між іншими пасажирами, і Тиарфлай з цікавістю дивився на Белліс, щиро здивований її незнанням. Їй було все одно. Для неї важливо було те, куди вона тікала, а не де була чи куди йшла.
Острів Танцюючий Птах потрапив у поле зору на схилку дня. Його цегляно-червона порода випиналася невеличкими гострячками, мов лопатки зі спини. На схилах бухти розпорошився задрипаний риболовецький порт Ке' Бансса. Думка про ще одне остогидле містечко — в'язня морської економіки — вганяла Белліс у відчай.
Моряки, які не отримали дозволу зійти на берег, стояли з кислими виразами, поки їхні товариші й пасажири спускалися трапом. На причалі не було інших кораблів з Нового Кробузона — нікому Белліс передати свого листа. Вона подумки на всі заставки лаяла корабель, що мусив зупинитися в цьому богами забутому порту.
Окрім виснажливої дослідницької подорожі до Червивої Глушини кілька років тому, Белліс ще ніколи не відходила так далеко від Нового Кробузона. Вона спостерігала за невеличким гуртом біля пристані. За немолодими й нетерплячими лицями. Вітер приніс із собою мішанину їхніх говірок. Більшість вигуків лунали моряцьким жаргоном — сіллю — штучною мовою, зліпленою докупи з тисяч говірок Василіскового каналу, Раґамолю та Перрикішу — мов Піратських і Джешульських островів. Капітан Мизовіц подався крутими вулицями до обперезаних кренеляжем стін посольства Нового Кробузона.
— Чому не сходите на суходіл? — запитав Йоганнес.
— Не відчуваю потреби в жирній їжі чи брязкальцях, — відказала вона. — Ці острови наводять на мене тугу.
Йоганнес усміхнувся так, ніби її слова його потішили.
Стенувши плечима, він поглянув на небо.
— Буде дощ, — сказав, наче вона поставила йому те саме запитання, — а мені треба попрацювати на борту.
— А нащо нам узагалі було зупинятися? — запитала Белліс.
— Підозрюю, урядові справи, — була обережна відповідь. — Це наш останній великий форпост. Поза ним сфера впливу Нового Кробузона набагато... слабша. Ймовірно, тут необхідно завершити якісь справи. На щастя, — помовчавши, додав він, — нас це геть не стосується.
Вони мовчки дивилися на нерухомий темний океан.
— Ви бачили когось із в'язнів? — раптом порушив тишу Йоганнес.
Белліс здивовано поглянула на співрозмовника.
— Ні. А ви?
Вона одразу внутрішньо наїжачилася. Наявність живого вантажу на кораблі бентежила її.
Коли наблизився час відпливати, усвідомлення, що їй доведеться покинути Новий Кробузон, було наглим і страхітливим. Вона завершувала всі справи і планувала нові, потиху впадаючи у паніку. Треба було податися якомога далі та швидше. Кобсі й Миршок були занадто близько, і вона гарячково перебирала в думках Шанкель, Йоракетче, Неовадан і Теш. Проте всі ці варіанти були або надто далекі чи небезпечні, або ж надто чужі, важкодоступні та страшні. Нічого в цих місцях не віщувало, що Белліс знайде там домівку. Вона з жахом усвідомила, що їй занадто важко відпустити себе звідси, що вона чіплялася за Новий Кробузон, за те, що робило її самою собою.
А тоді Белліс подумала про Нова Есперіум. Нові люди. Ніхто не ставитиме питань. Крихітний пухирець цивілізації на краю світу. Дім далеко від дому, колонія Нового Кробузона. Грубіший, без сумніву, шорсткіший і менш привітний дім — Нова Есперіум була замолода для добродійства і привітності, — але збудований за подобою її власного міста.
Вона усвідомила: якщо вибере цей пункт призначення, то Новий Кробузон оплатить її поїздку, хоча вона й утікала з нього. До того ж для неї лишається канал спілкування — постійні, хоч і нечасті контакти з кораблями з дому. І тоді вона навіть зможе дізнатися, коли безпечно повертатися додому.
Але судна, які вирушали в довгу небезпечну подорож із Залізної затоки через Бряклий океан, везли зі собою робочу силу Нова Есперіуму. Що означало трюм, повний ув'язнених: батраків, наймитів та Пороблених.
Від згадки про жінок і чоловіків, замкнутих унизу, без світла, шлунок Белліс зводило спазмом, тому вона й не думала про них. Якби мала хоч якийсь вибір, то не подалася б у таку поїздку й не терпіла б оцю остогидлу дорогу.
Белліс глипнула на Йоганнеса, намагаючись прочитати його думки.
— Мушу визнати, — несміливо почав той, — мені дивно, що я ще ні звуку від них не почув. Я думав, їх випускатимуть назовні хоч інколи.
Белліс не відповіла. Вона чекала, поки Йоганнес змінить тему, щоб спокійно продовжувати забувати про тих, хто під ними.
До неї долинав настирливий гамір із прибережних наливайок Ке' Бансси.
Під смолою й металом у сирих камерах унизу — сварки й боротьба за їжу. Холоне й застигає лайно, зсідається сперма і кров. Вереск та мордобій. Ланцюги, важкі, мов каміння, й пошепти звідусіль.
— От біда, небораче, — голос звучав глухо від недосипу, проте співчуття було щирим. — Либонь, дадуть тобі за це лупки.
Навпроти ґрат трюмної тюрми стояв юнга й, болісно скривившись, дивився на череп'я і пролиту юшку. Він саме зачерпував їжу й розливав її по мисках ув'язнених, коли не втримав одну, й та випала з його рук.
— Глина видається такою твердою, як криця, поки не впустиш.
Чоловік за ґратами був такий самий брудний та втомлений, як і всі інші в'язні. З-під розірваної сорочки на грудях чоловіка випиналася пухлина плоті, з якої вистромилися два довгі смердючі щупальця. Вони безживно гойдалися мертвим одутлим вантажем. Як і більшість тут, чоловік був із Пороблених, переплавлений наукою й тавматургією в нову форму як покарання за якийсь злочин.
— Нагадало мені, як Волоногі пішли війною, — сказав чоловік. — Чув колись цю історію?
Юнга заходився збирати жирні кусні м'яса та моркву у цеберце й підняв на чоловіка очі.
В'язень почовгав назад і став попід стіною.
— Одного дня на початку світу Даріох визирає зі своєї халабуди й бачить, як до лісу крокує військо. І сто чортів мені в печінку, якщо це не Виводок Лиликів прийшов повернути собі свої мітли. Ти ж знаєш, як Волоногі забрали їхні мітли?
Хлопчині було близько п'ятнадцяти років, багатенько як для юнги. Він носив одяг не набагато чистіший, аніж ув'язнені. Юнга окинув чоловіка поглядом з голови до ніг і всміхнувся — так — він знав історію, тож раптова зміна в ньому була настільки помітною й разючою, ніби йому ненадовго дали нове тіло. Якусь мить він мав вигляд сильного та зухвалого, і коли посмішка згасла й юнга повернувся до розхлюпаної їжі та череп'я, частина цієї раптової бравури залишилася.
— Ну гаразд тоді, — продовжив в'язень. — Так от, Даріох викликає до себе Волоногого і вказує на Лиликів на підході та мовить йому: «Сам винуватий, Волоногий. Ти забрав їхнє. А так сталося, що Солтер десь на краю світу, тому битися доведеться тобі». А Волоногий давай огризатися, й стогнати, й охати, й... — чоловік поворушив пальцями на манер балакучого рота.
Він хотів продовжити, однак юнга обірвав його.
— Я знаю, — сказав, прояснівши. — Я вже чув її.
На мить запала тиша.
— А, ну що ж, — протягнув чоловік, здивований розчаруванням у власному голосі. — Скажу тобі так, синку: я сам її давненько не чував, тому розкажу вже до кінця.
Хлопець кинув на нього запитальний погляд, немов обмірковуючи, чи не глузує дивний чоловік.