— Я не проти, — зрештою мовив юнга. — Робіть, що хочете. Мені все одно.
В'язень стиха продовжив історію, перериваючись на кашель та судомні ковтки повітря. Юнга ходив туди-сюди в сутінках, згрібаючи з підлоги овочі й м'ясо, розливав їжу по тарілках. Він повернувся під кінець історії, коли броня Волоногого розбилася на друзки, порізавши його так, що краще би він узагалі її не носив.
Хлопець глянув на втомленого чоловіка, коли той закінчив історію, та знову всміхнувся.
— І не скажете, який з цієї історії урок? — спитав.
Чоловік блідо посміхнувся.
— Здається мені, ти й сам знаєш.
Хлопець кивнув і замислено звів очі.
— «Якщо щось майже так як треба, але не зовсім, то краще вже не мати нічого», — продекламував. — Мені завжди подобалися історії без моралі, — додав і присів навпочіпки біля ґрат.
— Оце я з тобою згоден, хлопче, — озвався чоловік. Він замовк і протиснув крізь ґрати руку. — Я Таннер Сак.
Юнга вагався. Він не боявся, швидше зважував можливості й переваги. По хвилі таки потиснув Таннерову долоню.
— Дякую за історію. Я Шекель.
І вже знайомці продовжили розмову.
3
Белліс прокинулася, коли вони знову вийшли в море, хоча затока була все ще занурена в пітьму. «Терпсихора» здригалася і тремтіла, як тварина від холоду, й дівчина, підкотившись до ілюмінатора, спостерігала за тим, як віддаляються слабенькі вогники Ке' Бансси.
Того ранку її не пустили на основну палубу.
— Вибачте, мем, — сказав матрос. Він був молодий, і йому було страшенно незручно перепиняти їй дорогу. — Наказ капітана: пасажирам заборонено підніматися на палубу до десятої.
— Чому?
Він сіпнувся так, наче вона його вдарила.
— В'язні, — зрештою промимрив, — на прогулянку виходять.
Очі Белліс розширилися в подиві.
— Капітан дає їм подихати свіжим повітрям, а потім доведеться мити палубу — вони дуже брудні. Може, поки поснідаєте, мем? А ми з усім цим умент управимося.
Белліс відійшла подалі від юнакових очей і задумалася. Їй не подобався такий збіг, так скоро після розмови з Йоганнесом.
А ще кортіло поглянути на чоловіків та жінок, яких везли унизу. Вона не була певна, чи нею керує непереборний свербіж цікавості, чи все-таки шляхетніший порив.
Замість того, щоби податися до їдальні на кормі, вона попетлювала вниз підсліпуватими бічними коридорчиками, повз вузенькі двері. З-поза стін гуділо людське багатоголосся, мов собачий гавкіт. Там, де закінчився коридор, вона відчинила останні двері, за якими була стінна шафа з полицями. Белліс озирнулася — нікого. Докуривши сигариллу, зайшла.
Відсунувши давно порожні пляшки, Белліс побачила, що старе вікно перекрите полицями. Відгребла сміття й потерла скло — безрезультатно.
Вона сіпнулася, коли хтось пройшов повз шибу за якісь три фути від неї. Зігнувшись, спробувала розгледіти крізь бруд, що робилося на кораблі. Перед нею стриміла височенна бізань-щогла, а позаду ледь виднілися грот-щогла та фок-щогла. Внизу була головна палуба.
Матроси бігали, метушилися, чистили палубу й ставили вітрила — звичний ритуал.
Була маса інших, скупчених у гурти, вони рухалися повільно, несміливо, якщо взагалі рухалися. Белліс скривилася. Це були здебільшого люди і здебільшого чоловіки, але разюче несхожі одне на одного. Вона побачила чоловіка зі звивистою трифутовою шиєю, жінку з виводком тремтливих рук, постать, у якої нижче спини була гусенична стрічка, а в іншої з кісток стриміли металеві дроти. Єдина схожість між усіма — їхня вицвіла, брудна одіж.
Белліс ще ніколи не бачила в одному місці стільки Пороблених, стільки істот, переінакшених у каральних фабриках. Когось ліпили для тяжкої роботи, а інших, здавалося, тільки заради Гротескності — з усіма перекривленими ротами, спотвореними очима й іще бозна-чим.
Було серед в'язнів кілька кактів, та й інші раси стрічалися: хотчі з поламаними шипами, жменька хепрі — їхні комашині головотіла посмикувалися й волого поблискували у линялому світлі сонця. Водяників не водилося, певна річ. У такій поїздці прісна вода занадто цінна, щоби переводити її на водяників.
Почулися крики наглядачів. Поміж Пороблених крокували люди й какти, вимахуючи батогами. В'язні почали по двоє, по троє й десятеро човгати по палубі.
Хтось просто лежав, за що отримав батогом.
Белліс відсахнулась од віконечка.
Ось хто були її невидимі супутники.
Не надто скидалося на те, що їх підбадьорює свіже повітря, похмуро подумала вона. Схоже, прогулянка не дуже їх тішила.
Таннер Сак рухався саме стільки, стільки було необхідно, аби не потрапити під канчук наглядача. Водив очима в тільки йому відомому ритмі: вниз через три довгих кроки, щоби не привертати уваги, далі вгору — поглянути на небо й воду.
Корабель слабко здригався від роботи парового двигуна внизу, вгорі настовбурчилися вітрила. Повз них пропливали скелі острова Танцюючого Птаха. Таннер повільно рухався до лівого борту.
Поруч були чоловіки, які ділили з ним трюм. Жінки-в'язні стояли в меншому гурті, трохи віддалік. У всіх були так само замурзані лиця й холодні, незворушні погляди, як і в нього. Він до них не підходив.
Раптом Таннер почув свист — різкий, на два тони вищий од вереску чайок. Піднявши очі, побачив Шекеля — той примостився на якомусь металевому виступі й старанно чистив його. Хлопчина піймав його погляд, підморгнув йому, й на його обличчі майнув промінчик усмішки. Таннер усміхнувся у відповідь, але Шекель уже відвернувся.
Офіцер і матрос — їх неважко було розрізнити за еполетами — радилися на носовій частині корабля, притиснувшись до мідного двигуна. Таннер витягнув шию розгледіти, що вони там роблять, але його оперезали палицею по спині — не сильно, та красномовно — наступний удар буде сильнішим. Какт-охоронець загорлав, щоб Таннер рухався, і він побрів далі. Чужа тканина-прищепа на його грудях сіпнулася. Щупальця свербіли і лущилися, наче від значного сонячного опіку. Він поплював на них і втер слину, як мазь.
Рівно о десятій годині Белліс допила чай і вийшла на вулицю. Палуба була виметена й вимита. Ніщо не нагадувало про те, що тут стояли в'язні.
— Так дивно, — сказала Белліс трохи згодом, коли стояла з Йоганнесом, стежачи очима за водою, — що в Нова Есперіумі ми, може, будемо командувати чоловіками та жінками, які подорожували з нами на цьому самому човні, й ніколи і не дізнаємося про це.
— З вами цього точно не трапиться, — мовив той. — Звідколи це мовознавцям необхідні помічники-раби?
— Ніби натуралістам вони стануть у пригоді...
— Неправда, — м'яко заперечив Йоганнес. — А ящики в кущі тягати? Ставити пастки, волокти приспані й мертві туші, приборкувати небезпечних тварин... Це, знаєте, не тільки акварельки малювати. Колись покажу вам свої шрами.
— Ви серйозно?
— Так, — він замислився. — Колись мене цапнув сардула — лишився рубець із фут завдовжки... є слід від зубів новонародженого чалкидрі...
— Сардула? Правда? Можна глянути?
Йоганнес похитав головою.
— Він... зачепив мене близько до... інтимного місця.
Він не дивився на неї, але й засоромленим геть не здавався.
Йоганнес ділив каюту з Ґімґеврі — збіднілим купцем, людиною, покаліченою розумінням власної нікчемності, котрий завше обзирав Белліс зі жалюгідною хіттю.
А Йоганнес нічого подібного не виявляв. Здавалося, ніби за думами про щось своє він не мав часу помітити принади Белліс.
Не те щоб вона прагла подібної уваги — спробував би він залицятися, хутенько обрубала би всі його надії. Але звикла до того, що чоловіки намагалися загравати до неї (як правило, недовго, бо швидко здогадувалися, що її прохолодне ставлення їм не змінити). Компанія Тиарфлая була комфортною, цілком позбавленою еротизму, і її це чомусь бентежило. Белліс на мить задумалася, чи може він бути тим, кого її батько називав збоченцями, але ж не помічала, що його приваблює хтось із чоловіків на борту, точно не більше ніж вона. І тоді виснувала, наскільки пустими є такі роздуми. У ньому майнув проблиск чогось схожого на страх, подумала вона, коли між ними виникла якась недомовленість, натяк. «Можливо, — підсумувала, — його таке взагалі не цікавить. А може, він просто боягуз».