Юліка нічого не знає про аферу зі Смирновим, у кожному разі, нічого певного. Здається, то була політична афера, що кілька років тому, як кажуть, наробила багато шелесту, стільки, що врешті громадська думка взагалі перестала розуміти, що ж там було насправді...
Сьогодні, на жаль, дощ!
Нинішні свої кілька годин ми проводило в її готелі. Юліці все одно треба було вернутись туди, вона забула дуже нагального листа до Парижа, і, звісно, я її проводжу. Коли швейцар з недвозначною міною хоче залишити мене у вестибюлі, Юліка мовить, навіть не почервонівши: «Це мій чоловік!» Тепер швейцар червоніє, зніяковіло просить вибачення і сам веде мене до ліфта, немов шановного гостя. Я сприймаю Юлічині слова, як вимушену брехню, й задоволений нею. В ліфті, наодинці з Юлікою, я гаряче хвалю її, що вона не розгубилась і так сміливо повелася, але потім, у кімнаті, більше вже не повертаюсь до тієї теми, і, очевидно, дарма. Чи Юліка справді кохає мене? Бракує ще тільки, щоб я її ревнував! Чоловік у Парижі, якому Юліка пише такі нагальні та ще й такі грубі листи, зветься Дмитрич, Жан-Луї Дмитрич — певне, якийсь пофранцужений росіянин із давньої еміграції. Я сам вичитав його прізвище на конверті, який вона, зайшовши до кімнати, поклала під білу торбинку, щоб знову не забутися. Я крадькома позирнув на адресу, поки Юліка довго розчісувалась перед люстром, а тоді пудрилась і малювалася.
Знову снився мундир.
Прогулянка на чотирикутному в’язничному подвір’ї, що нагадує криті галереї в старовинних монастирях. Кому з нас не хочеться часом стати ченцем! Десь у Сербії чи в Перу, байдуже, всюди нам світить те саме сонце. Я знаю, це й є воля, коли тобі стає байдуже, де бути. А ще цей чотирикутник в’язничного подвір’я, з осіннім гіллям, з туркотливими голубами,.а надто з моєю гулящою постаттю на його тлі, нагадує мені багато більший, обставлений скульптурами, але також оточений сліпим муром двір нью-йоркського музею сучасного мистецтва. Хіба я тоді був вільніший, як тепер? Я міг іти, куди хотів, а все одно то були для мене страшні часи. Неправда, що я жалкую за тією порою чи взагалі за якою-небудь порою свого життя.
P. S.
Юліка: або зниклий Штіллер, порівнюючи цю жінку із зимнокровною морською твариною, просто помилявся, або він сам був винен, що Юліка не стала жінкою. Або ж Юліка від того часу пережила таке, що її цілком змінило. Але що?
P. S.
Може, той Жан-Луї Дмитрич — просто агент чи двірник у її балетній школі, сімдесятирічна права рука, а її останній лист був такий грубий тому, що містив рахунки, які Юліка мала підписати... Хтозна! А може, мсьє Дмитрич — дамський кравець, чи квартирант, що йому вона послала угоду, чи її лікар, чи адвокат? Є безліч усяких «може»...
Мого приятеля прокурора мені просто сам бог послав. Його усміх заміняє мені віскі. Усміх той майже непомітний, але він багато від чого звільняє співрозмовника — не треба маніритись, можна лишатися самим собою. Як рідко ми здибуємо такий усміх. Тільки в людини, що сама плакала й признається собі, що плакала, розквітає на обличчі такий лагідний усміх — не розпливчастий, а вирозумілий, що зазирає тобі в саму душу, проте не ображає.
Пан д-р Боненблюст, мій офіційний оборонець, має, звісно, рацію: хоч би я йому й сто разів розповідав,, як виглядає пожежа на каліфорнійському тартаку в Редвуді, як фарбується американська негритянка, який мальовничий Нью-Йорк увечері під час хуртовини з бурею (таке буває) чи що треба робити в Бруклінському порту, аби висісти без паперів на берег, ще ще не доводить, що я там був. Ми живемо в добу репродукцій. Більшу частину того, що ми вкладаємо в наше уявлення про світ, ми ніколи не бачили на власні очі. Точніше: може, навіть і бачили, але не в тому місці, де воно є насправді. Ми все бачимо на відстані, чуємо на відстані, знаємо на відстані. Не треба покидати цього містечка, щоб і нині ще чути Гітлерів голос, із триметрової відстані бачити перського шаха й знати, як над Гімалаями виє мусон чи який вигляд має морське дно на глибині тисячу метрів. Сьогодні такі речі кожен може знати. Хіба з цього випливає, що я був коли-небудь на морському дні чи хоч би на Евересті (як швейцарці) ?Так само і з внутрішнім життям людини. Його сьогодні кожен може знати. Як я, в дідька, маю довести своєму оборонцеві, що я пізнав свої інстинкти вбивці не через К. Г. Юнга, ревність не через Марселя Пруста, Іспанію не через Хемінгуея, Париж не через Ернста Юнгера, Швейцарію не через Марка Твена, Мексіку не через Грема Гріна, свій страх перед смертю не через Бернаноса, свою цілковиту неможливість чогось досягти не через Кафку і решту все не через Томаса Манна? Це правда, можна цих добродіїв ніколи не читати й мати їх у собі вже від своїх знайомих, які, з свого боку, теж переживають усе те вже як плагіат. Що за доба! Взагалі вже нічого не значить, що хтось бачив меч-рибу, кохав мулатку: все це можна побачити на вранішньому сеансі науково-популярних фільмів. А мати власні думки — о боже, в нашому сторіччі вже диво здибати людину, яку можна було б убгати в якийсь певний вид плагіату. Коли хтось дивиться на світ крізь Гайдегера й тільки крізь Гайдегера, то це вже свідчить про неабияку індивідуальність. Бо ми, решта, плаваємо в якомусь коктейлі, що містить майже все, в коктейлі, що його в шляхетний спосіб змішав Еліот; про все ми дещо знаємо, і навіть наші розповіді про видимий світ, як уже сказано, нічого не важать. Нині для нас уже не існує (за винятком Росії) terra incognita[14]. То навіщо ті оповідання Вони не доводять, що ти справді десь був. Мій оборонець має слушність. А все ж таки!..
Я присягаюся:
Є така мулатка, на ім’я Флоренс, дочка портового робітника. Я бачив її щодня і кілька разів балакав з нею, щоправда — здалеку, бо нас розділяв паркан, зроблений із старих діжок з-під смоли й густо зарослий ожиною. Є така Флоренс із легкою ходою, мов та газель. Вона снилась мені. Звісно, то були божевільні сни, але вранці я бачив її насправді, живу-живісіньку. Зачувши стукіт черевичків на високих підборах по дерев’яному porch[15], я ставав за дірявою завісою в своїй халупі, щоб побачити Флоренс. Та здебільшого спізнювався. Тоді я чекав, аж поки вона знову з’являлася з відром, виливала помиї під мій паркан і кивала головою, бо ту мить я виходив з хати, охоплений сліпою пристрастю. Вона казала: «Hallo!» І я відповідав: «Hallo!» Не зважуюсь змалювати її білої усмішки на смаглявому обличчі; та усмішка теж відома з науково-популярних фільмів, з часописів чи навіть із вар’єте в цьому містечку, я знаю, а її дивовижний голос записаний на платівках, майже її голос... Потім, коли я також не зовсім випадково був саме в своєму садку, Флоренс питала: «What about your cat?»[16] Якось, за кілька місяців перед тим, я спитав Флоренс, чи не бачила вона моєї ненависної кішки, тієї стрункої бестії, яку я одного вечора через її докірливе пирхання зачинив у холоднику; здається, я вже згадував про ту історію. Щоправда, Флоренс не знала про інтермеццо з холодником, але, мабуть, здогадувалася про мою внутрішню боротьбу з чорною кішкою (вона була сіра і прозивалася Little Grey, однак уночі під моїм зачиненим вікном видавалася чорною) і вважала, що я повинен був дужче любити її. А я любив Флоренс, і кішка дуже добре відчувала це. Та й Флоренс, либонь, також... Як Флоренс не було вдома, як не чути було її дивовижного голосу., я ходив у нашому кварталі від бару до бару, шукаючи її, але часто дарма. Проте одного разу справді знайшов.