Відомо, як негри танцюють. Її партнером тоді був якийсь мулат, сержант армії США. Вони танцювали так, що навколо з’юрмилися цікаві й почали захоплено плескати в долоні дедалі швидше, аж урешті просто ошаленіли. Сержант, височенний парубійко з вузенькими стегнами лева, з ногами, наче з гуми, з ледь розтуленим пожадливим ротом, із невидющими очима, повними екстазу, із грудьми й плечима, як у Мікеланджелового раба, врешті не витримав, і Флоренс танцювала сама. Я міг би тепер його заступити, якби вмів танцювати. Флоренс і далі танцювала сама. Аж ось виступив інший негр, став обертати Флоренс, ледве торкаючись її пальців, кружляв сам навколо неї, тоді обняв її однією рукою, махнув нею й нахилив майже до паркету, а то знову схопив за стан і підняв так високо, що вона мало не вдарилась головою об стелю. Злітаючи вгору, Флоренс повела плечем з такою королівською величчю, з такою переможною радістю, що я, усвідомлюючи, яке невиразне моє власне тіло, почувався калікою, а опустилася на паркет, як пташка, що не має ваги. Тепер уже чути було тільки глухий гуркіт бубна з пралісу, безгучне дрижання, якусь шалену тишу. Флоренс танцювала далі. Здався третій партнер, здався й четвертий. І раптом, анітрохи не стомлена, Флоренс засміялася й стала, щира, як дитина, дуже щаслива дитина, що їй дозволили покататися на каруселі і вона й досі світиться радістю. Вона пробиралася поміж столиками — мабуть, хотіла напудритись, побачила мене й сказала: «Hallo!» І я також сказав: «Hallo!» Вона додала навіть: «Nice to see you»[17]. І.то була майже втіха в моєму збентеженні, гірка втіха, бо я дуже добре знав, що ніколи не вдовольнив би цієї дівчини.
Тим більше я її жадав.
А тоді, однієї гарячої неділі, я знову почув тупіт її черевичків, якого мені так довго бракувало, сховався за дірявою завісою й побачив: її батько-докер, у чорному костюмі й через те трохи схожий на кельнера, а трохи на священика, замітав за хатою, кущі в садку були оздоблені кольоровими стрічками, навіть мій паркан із діжок був оздоблений, а Флоренс, у крикливій вечірній сукні, строката, як папуга, виносила з хати стільці. Видно було, що в садку має відбутися якесь свято. Мати Флоренс, така собі матінка-земля, з’явилася з велетенським тортом, поставила його на столі, накритому білим обрусом, напнула над ним чорну парасольку, аби торт не розтанув на сонці, тоді прикрасила його кругом квіточками. Я за своєю завісою хвилювався не менше за неї. Тимчасом як докер дбав тільки про одне: щоб чисто було на ганку і в садку не лишилося жадного папірця, жадної сухої гіллячки, а надто якоїсь бляшанки (він викидав їх за мій паркан) чи бодай сірничка — одне слово, тимчасом як батько орудував лише мітлою, мати з дочкою мали роботи по саму шию. На столі з’явилася велика сулія з крюшоном, також під парасолем, і розмаїті чарки, більші й менші. Почали надходити гості, цілі родини з дітьми різного віку, жінки — всі в яскравих вечірніх уборах, через що садок скоро став схожий на пташарню, зате чоловіки — всі в чорному і, звісно, в білих сорочках. Один гість приїхав нешем чи не найновішої моделі; він мав також окуляри в роговій оправі. Було страшенно гаряче. Здавалося, що після першого вітання родичі не мали про що говорити. Сержант теж ввічливо тримався осторонь. Навіть малеча, кучерява й оката, хлопчики в білих сорочечках, дівчатка з яскравими стрічками в коротеньких кісках, поводилася чемно й зразково. Дорослі сиділи, закинувши ногу за ногу, дехто курив сигару. Поряд з кількома жінками, що за кольором шкіри не були вже негритянками і їхнє походження зраджувала ще тільки форма обличчя, а також зуби, надзвичайно витончені кісточки ніг і насамперед тваринна грація рухів: кожен порух руки починається десь із плеча, кожен порух голови десь аж із спини, захоплює рамена й аж тоді здіймається вище — повільний чи сквапний, а завше довершений, цілком мимовільний, той рух виникає природно, тіло ніде не напружується, він плине, спалахує, знову гасне, щоразу гармонійний,— одне слово, поряд із такими дівчатами, як Флоренс, уже не кучерявими, в цьому роду були й інші, африканці з сіро-чорною шкірою й сіро-синіми губами, з кулаками, як боксерські рукавиці, батьки, яких дочки з рівними вже косами трохи соромились. Добродій із новим нешем, мабуть, надавав тону. Як уже сказано, було страшенно гаряче, проте ніхто не скидав чорного піджака. Традиційна нудота, виставляння напоказ із сигарою в зубах, шаблонні фрази, гречність цілої зграї дітей, що нагадувала мені циркові номери з муштрованими тваринами, скутий обмін родинними люб’язностями, цілковитий брак хоч якоїсь дії, вимушені й жалюгідні спроби розвеселити товариство, різноманітні способи демонстрування родичам, що ти добре розумієшся на правилах пристойності,— та досконала карикатура на міщанство білих людей, ще вже нічим не нагадувала Африки, була для них, мабуть, великою подією; тепер вони справді поводились, як білі. Коли батько-докер подзвонив до мене й запросив на крюшон, я пішов, також, звісно, надягнувши білу сорочку й найтемніший свій піджак. Усі казали: Nice to see you! — А потім, уже ведучи розмову: — How do you like America?»[18] Сержант, з вузькими стегнами лева й плечима раба з Мікеланджелової скульптури, приїхав сюди, як я довідався, тільки у відпустку, а взагалі перебував у Франкфурті — на те, щоб росіяни не підійшли надто близько до Америки. Я запитав його: «How do you like Frankfurt»[19] З його квапливих похвал я зрозумів, що всіх нас, європейців, він мішав в одну купу. Нарешті підійшла моя прекрасна Флоренс. Подаючи мені склянку крюшону, вона сказала: «This is Joe, my husband»[20]. Я поздоровив її. «And what about your cat?»[21]
Вони побралися тієї неділі. Джо мав іще цілих три тижні відпустки, а це означало, що Флоренс три тижні не показувалася в батьківському домі... Я був закоханий і не міг так довго витримати, не подивитись на Флоренс хоча б на відправі. Я вже знав, до якої церкви вона ходить. То була друга баптистська церква, і містилась вона в бараці, що мало відрізнявся від звичайної комори — мав тільки дерев’яну передню стіну в готичному стилі, збудовану, по-моєму, десь у двадцятих роках нашого сторіччя. Всередині в церкві, на помості, праворуч і ліворуч від мікрофона, висіли два великі прапори — один американський, другий білий, та ще стояло чорне піаніно, а взагалі ж там було порожньо, як у гімнастичній залі. Гурт молільників дивно мурмотів, а спереду стояв якийсь негр у ясному святковому костюмі й голосно ставив питання; в кожному було слово «гріх». Люди кивали головами, дехто вигукував: «О yes, my Lord, о yesl»[22] Спочатку негр проказував питання звичайним тоном, тоді почав трохи міняти його, хоч і не підвищував голосу, і щоразу вони звучали настирливіше. Якась молодиця гукнула: «I know, my Lord, I know!»[23] Більшість молільників тихо мурмотіла, дехто бездумно дивився перед собою. Однак молодиця почала кричати, вигукувати цілі речення й стогнати — здавалося, що вона потребувала негайної допомоги. Чоловік у ясному святковому вбранні, що ненастанно сипав своїми питаннями, був уже не особа, а тільки вмістище голосу, що спливав на молільників, питання його обернулись на заклики, на спів і, врешті, на крик, гучний, болісний, крик, що пронизував слухачів до кісток. Молільники, схиливши голови, а дехто й затуливши обличчя руками, відповідали йому, як далека луна. Молода негритянка, що допіру стогнала, в елегантному капелюшку, в білих рукавичках і з червоною торбинкою, піднятою до неба, схопилася з лавки й заверещала: «My Lord, my Lord, my Lord»[24] Потім, ніким не підтримана, впала навколішки, зникла мені з-перед очей і стала репетувати так, як, либонь, репетують у тортурній камері. Її зойки, сповнені найбільшої муки, вже нічим не відрізнялися від зойків розкошів. Вереск її перейшов у хлипання. Проте загальна молитва доходила кінця, голос негра, що дедалі настійливіше ставив питання, потонув нарешті в блаженній мовчанці — йому забракло духу. Хвиля цілковитого виснаження, потім — відпруження. Голови звелися вище, матрона коло піаніно видобула кілька довільних акордів, церковні служники почали роздавати барвисті віяла, що їх офірував, як свідчили написи, якийсь перукар (around the corner)[25], і всі заходились обмахуватися... Флоренс я не побачив, зате помітив Джо в мундирі. Він, схрестивши руки, незворушно стояв під стіною, наче дивився на весь той тлум з високості свого Франкфурта.. Було страшенно парко. Під час тієї перерви задоволений священик нагадав у мікрофон, що свого часу господь урятував також бідолашних дітей ізраїльських, що господь дуже добре знає, як нині важко заробити долара, тому не гнівається на тих, хто вагається, бо він безмірно терплячий, тому ті, хто вагається, мають ще можливість кинути щось на тацю. Тим часом молільники жваво перемовлялися між собою, видко, добре почуваючись у цьому місці. Коли служники врешті назбирали стільки, що бог міг того разу вдовольнитися, матрона коло піаніно заграла бадьору мелодію, наче до танцю,, потім, як тільки в залі запанувала тиша, трохи притишила згуки і вторувала казанню ледь чутними акордами, що ледь позначали джазовий ритм і непомітно, про те підкреслено змовкли, коли проповідник дійшов до врочистого послання: бог знає, що ми злидарі, але заведе нас до обіцяної землі, вбереже від комунізму... Навколо помахували віяла, що їх задля реклами офірував якийсь перукар, у сонячному промінні кружляла пилюка. Тхнуло газоліном, потом, парфумами. Пряжачись на сонці, що сліпило мене крізь діряву завісу, я сидів між якоюсь дамою в чорній єдвабній сукні й старим негром із сірим як попіл чубом, дядечком Томом, що тремтячою рукою тримав онука, аби той не зачіпав мене, чужу людину. Переді мною сидів молодий робітник. Він слухав казання, як вояк слухає останні новини з фронту. Далі мій погляд натрапив на брунатну, досить світлу й дуже гарну шию, щедро обсипану пудрою, дівочу шию. (Ох, те вічне прагнення бути білою, мати рівні коси, вічне намагання бути не таким, як тебе створено, та страшенна трудність прийняти себе самого. Мені все те було знайоме, я раптом іззовні побачив свою власну муку, абсурдність нашої потуги бути чимось іншим, аніж ми є насправді!..) Після молитви, коли ми знову сіли на лавки, відчинилися бічні двері; з подвір’я, звідки долинав неприємний дух газоліну, виплив хор ангелів — десь із двадцять негритянок у білих сукнях, і серед них Флоренс, а також близько двадцяти негрів у білих сорочках і чорних краватках, кожний із чорного книжкою в руці. Тепер поміст був повний. Залунали переможні згуки піаніно й переможні голоси, наче ті люди прибули до обіцяної землі. Спочатку тихі, мов шелест жита гарячого літнього дня, наче далекий потік прадавньої скарги, глухий і одноманітний, як хвилі. Та поволі згуки наростали, й скоро залили все — повінь голосів, гнівних і радісних заразом, могутній спів, що знову спадав, стишувався, але зовсім не змовкав, безконечна річка туги, широка, як Міссісіпі. Один раз над нею ще знявся чоловічий голос, дзвінкий, мов сурма, вперто самітний, сповнений щасливої надії, тоді знову лишився тільки дивний бренькіт, як над полем у спеку, задуха в залі, танець порошинок у сліпучому сонячному промінні, що пробивалося крізь діряву завісу, дух газоліну, поту й парфумів...