— Пане Штіллере,— каже він,— я не винен, що гак сталося, їй-богу, ні, я не маю на вас зла, що ви оповідали мені самі байки, але що я можу вдіяти...
Я мовчки їм.
Зошит четвертий
Пригода з крамом тілесного кольору, яка трапилася в Генуї моєму приятелеві й прокуророві і про яку він учора розповів, ніяк не сходить мені з думки. Я так і бачу його — будемо звати його Рольф,— наприклад, у нічному потязі, до якого він сів наосліп, не цікавлячись, куди ним заїде, радий, мов утікач, радий, що взагалі опівночі від’їздить бодай якийсь потяг. Може, думав він, їдучи, легше буде все перебути. А ще він нізащо не хотів, так добре витримавши перший переляк, знову з’явитися на очі своїй дружині. Можливо, він ще сподівався чогось від того, що переїде кордон. Що далі, то краще! Отже, він сидів у вагоні нічного потяга, без речей, сидів сам у купе другого класу. В Мілані вдосвіта потяг спинився на безлюдному пероні, італієць-залізничник постукав молоточком по колесах, а крім нього, здавалося, цілий світ спав, так само й Сибіла, що, сказавши чоловікові правду, тепер звільнилася від жури й клопоту. В голові йому снувалися плани хлоп’ячої помсти; через стоянку на чужому вокзалі він ще дужче усвідомлював, що їде без жадної мети. Раптом десь заспівав півень, тоді другий, третій, аж нарешті став співати цілий товарний потяг, повний курей, що чекав тут на ранковий базар. Потім, як колеса знову застукотіли, Рольф таки заснув, але часом прокидався, почуваючи, що людина з роззявленим ротом має дурний вигляд. Одначе він і далі був у купе сам, тому намагався конче спати, ніби чим довший буде його сон, тим більшу він матиме надію, що, як прокинеться, все те виявиться тільки маренням. У Генуї вже світило сонце. Рольф був такий стомлений, що найкраще просто сів би на східцях, як старець. Він стояв перед аркадою вокзалу, без валізки, зате з непотрібним пальтом на руці, неголений, і дивився на вуличний рух, чув згуки сигналів, ляск трамваїв у тунелях вузьких вулиць; люди спішили кудись цілими натовпами, наче всі мали певну мету. Ось яка та Генуя. Він закурив. А далі що? Рольф завважив, що поміж аркадою хтось сновигає й стежить за ним. «Певне, валютник»,— подумав він і рушив кудись навмання. Він пив чорну каву в дешевому барі, серед галасливої розмови носіїв і шоферів таксі, а тим часом якийсь голодранець мив кам’яну підлогу поміж його черевиків, надто елегантних як на таке місце. Рольф, переконався, що геть отупів.
«Я й сама ще не знаю чи ми розлучимось і як усе складеться далі,— сказала Сибіла.— Я б тільки хотіла, щоб тепер ти лишив мене в спокої». Або ще таке: «Я не прошу тебе дати мені волю. Бо що б це означало? Якщо мені буде потрібна воля, я сама її візьму». Здається, саме ці її слова так розгнівили Рольфа, що він у Генуї серед білого дня розмовляв сам із собою, не знаючи, куди йде. Та хіба йому було не все одно? Він вештався між якимись коморами, коліями й бочками зі смолою, хвилинами навіть лаяв свою дружину, яка була потойбіч Альп, і що брутальнішими словами, то легше йому ставало. То були слова каже він) брутальні, відверто непристойні, що їх він ніколи досі не вживав. Рольф збентежився, коли хтось озвався до нього. Він не мав ані найменшого бажання оглядати чарівні краєвиди Генуї; зроду не почувався він таким беззахисним. Йому здавалося, що всі його думки видно назовні, тож він не зумів спекатись причіпливого провідника й погодився на коротку прогулянку в порту. Море було як сіре оливо, вкрите плямами мастила. Рольф, заглиблений у свої думки, наче Роденів «Мислитель», сидів на лавці з полусканою подушечкою, зовсім не слухаючи врахованих у платню пояснень, що їх давав весляр, десь примостившись ззаду. На одному кораблі з-під облавка бив цівкою окріп із кухні. Вони пропливли над затопленим вантажним судном, з брудної глибини грізно стирчали залізні штаби, покриті водоростями. Звіддалік чути було стукіт клепала. Звісно, Рольфові все те здавалося фільмом, кольоровим, навіть із запахом, але фільмом; подією без відчуття теперішньої хвилини. Часом вітер доносив слабку, розпорошену луну сирени, що гула невідомо де й невідомо навіщо — адже жаден великий корабель не мав виходити в море. Стояла спека. Над водою в порту здіймалися синюваті хмари смороду. Повз них прогуркотів обсмалений рибальський човен, заколихалися бакени, що їхні вкриті мохом ланцюги моторошно темніли в каламутній глибині. Так вони поминали помости й доки, дерев’яні й кам’яні, покриті кіптявою, просякнуті мастилом. У кожному разі, час якось минав. Подекуди блищав живіт мертвої рибини, тріпотіла білизна матросів, з каюти долинала пісня.
Там було все, що може дати прогулянка в порту, навіть сіре військове судно з гарматами без накриття, величезні купи вугілля, на яких сиділи мови, а в далині на узгір’ї — кам’яні будівлі Генуї, вже наче якесь марево... Сибіла ще сказала: «Я б не хотіла, аби ти мене тепер ще про щось розпитував. Так, то чоловік, я тобі вже говорила, і зовсім не такий, як ти. Я справді нічого більше не можу тепер сказати. Може, я його кохаю, я ще й сама не певна. Тільки прошу тебе, дай мені спокій».
...Рольф закінчив прогулянку в порту з міною людини, що їй на голову впала дошка, і заплатив, скільки зажадав від нього нахабний весляр. Тепер він хотів тільки одного: вина, добряче впитися! Пригода з крамом — мій прокурор, звісно, оповідає її куди яскравіше за мене! — почалася ще до ресторану, а саме з того, що один американський матрос запитав його про якусь вулицю. Звідки б Рольф мав її знати! Проте Матрос і далі йшов поряд із ним. Говорив він з правдивою американською вимовою, отже, Рольф майже не розумів його. Та все ж утямив, що о другій годині, тобто незабаром, матрос мав відпливати. І справді, з якогось корабля вже йшла пара, а в матросовому пакунку був подарунок для одного італійця, його приятеля з часів війни. Рольф мав з біса свого клопоту, але невдаха матрос усе морочив йому голову плутаною розповіддю про пакунок, зав’язаний шнурочком: мовляв, його треба продати, поки відчалить корабель, з якого справді йшла вже пара, бо свого приятеля-італійця матрос не зумів знайти, а везти назад до Америки той чудовий крам немає сенсу. Рольфа все те не цікавило. Щоб позбутися набридливого супутника й нарешті випити вина, він прикликав молодого непривітного генуйця: може, він знає, де та вулиця, яку шукає матрос, або ж сам зацікавиться крамом. І на цьому край! Генуєць, явно невдоволений, що його спинили, не знав ані слова по-англійському, а матрос знову ж таки не знав по-італійському. Рольфові довелося бути за перекладача. Цього вже Рольф аж ніяк не бажав; не на те він цілу ніч їхав до Генуї, а крім того, він мав підозру, що вони хочуть уплутати його в якусь наперед задуману халепу. Але в яку саме? Він поганенько знав по-італійському й по-англійському, не було також надії, що ті двоє сторгуються, бо генуйця так само мало цікавив крам, як і Рольфа, і взагалі він неохоче гайнував час на розмову. Рольф уже двічі йшов собі геть, але щоразу його завертав схвильований матрос, що без перекладача був цілком безпорадний. Після довгого торгу (рольф принаймні на хвилю забув про свою дружину) генуєць моргнув їм — так звичайно дають знати, що готові до незаконної угоди,— завів чимраз вужчими вуличками, повними східців, дітей і галасу, кривими виярками, геть завішаними строкатою білизною, до понурих сутичів між двома будинками, де він зважився оглянути крам. Рольф, звільнившись на мить, закурив; усе відбувалося мовчки. Генуєць, уже через саму свою образливу зверхність неприємніший за матроса, що весь час зиркав на годинника, висмикнув з краму дві чи три нитки, полизав їх і став оглядати в сутінку понурого закутка. «Отже,— сказав він,— це не вовна! В кожному разі, не чиста вовна, може, наполовину». Рольф перекладав, трохи згладжуючи різкі вислови. Отже, останнє слово: тридцять тисяч лір! Коли нарешті дійшло до сплати, то виявилося, що генуєць, на жаль, мав із собою десять тисяч лір, а решту, звісно, вдома, але ж матрос не міг чекати. Що робити? Може, перекладач допоміг би їм? Певне ж, вони до цього й вели, Рольф помітив відразу, хоч який був заклопотаний своїми справами. І якщо він усе ж таки витяг свого не дуже повного гаманця, то не через те, що співчував матросові, а тільки (так він каже) щоб не показатися по-міщанському дріб’язковим. Матрос, вдячний Рольфові й лютий на генуйця, що так зухвало скористався його скрутою, згорнув тридцять тисяч лір, з яких двадцять тисяч заплатив Рольф, попрощався й побіг. Було вже пів на другу! Генуєць, хоч із матросом повівся й негарно, до Рольфа поставився, як джентльмен: не захотів узяти пакунка, попросив, щоб Рольф потримав його в себе, поки він принесе гроші. Так би мовити, лишив заклад, бо відчував, що йому не довіряють. Вони знову рушили вбогими вуличками. Рольф тримав під пахвою зав’язаний пакунок. За якийсь час генуєць, що цілу дорогу ображено мовчав, сказав нарешті: «Міа casa, attenda qui, vengo subito!»[33] Рольф побачив занедбану браму з часів Ренесансу. Він не міг збагнути, де опинився, знав тільки, що десь у Генуї. В порту неподалік озвалася сирена якогось корабля. А може, це все-таки не шахрайство? Полуднева спека літнього дня, відчутна навіть у тій тінявій, оточеній пліснявими, вологими мурами вуличці, тиша, бо вуличка була далеко від людних місць, сонливість після ночі, проведеної в потязі... Але не тільки це. Ще двадцять чотири години тому Рольф був у Лондоні як учасник міжнародного з’їзду юристів, а тоді (вчора) летів за досить вітряної погоди, вечеряв з надзвичайно схвильованою і радісною дружиною, потім стояв під замкненими дверима її покою, потім вона відчинила і т. д... Світанок у Мілані, півнячий концерт — і все те впродовж двадцяти чотирьох годин. Трохи забагато. А тепер ця вулиця пліснявих злиднів, де по мурах течуть помиї. І знову свідомість, що факт, хоч ти про нього на якийсь час і забув, усе одно не перестав існувати. Ні, весь час, ненастанно, наново він бачив її обличчя, осяяне щастям, яке їй дав інший чоловік. Це не поганий сон, а щось реальніше за Геную з її вуличками, дітьми й цим муром, до якого можна доторкнутись рукою... Та ще й така спекота, що доводиться розпустити краватку, та ще й пакунок, що його ніде не дінеш... Тож Рольф не мав іншої ради — він тупо дрімав, тривожно відчуваючи, що генуєць просто обдурив його... Була вже майже четверта, коли Рольф, сидячи на підмурку й тримаючи на колінах проклятого пакунка, що правив йому за подушку, зненацька прокинувся. Звісно, генуйця не було й сліду. Десь на подвір’ї гралися діти, гукали матері: «Етторе! Етторе!» — і трохи вищим голосом: «Джузеппіно! Джузеппіно!» А тут, унизу, сидів чужий добродій із золотим годинником на руці й надаремне чекав на свої двадцять тисяч лір. Рольф підвівся. Заросла мохом брама за часів Ренесансу, яку він роздивився докладніше, взагалі вела не до будинку, а на поближню вуличку. Рольф стояв і наче аж тепер збагнув: Сибіла в обіймах іншого чоловіка — ось що сталося. Перед тим він мимохіть час від часу поглядав на молодого генуйця, подумки питаючи себе, чи Сибіла могла б покохати такого чуба, такі вуха, такі вуста й руки: кожний міг виявитися тим іншим. Рольф напевне знав тільки одне: «Він зовсім не такий, як ти!» А не таких, як він, є цілі мільйони... Рольф стояв під брамою з часів Ренесансу і, властиво, був уже радий, що більше не побачить молодого спритного генуйця. Але ж він витратив майже всі свої гроші. А ще гірше, що то була поразка, і саме тепер, коли він в очах дружини прагнув бути чоловіком показним, остаточна поразка. Він не зважувався глянути на пакунок з так званим крамом на чоловічий костюм, залишений йому в заставу. Все одно він тепер міг розраховувати тільки на дешевий готель, де не дуже впадатиме в око, що в нього немає з собою ніяких речей, крім невеличкого згортка. Рольф стояв серед готельного покою, оббитого квітчастими шпалерами, спітнілий і безпорадний: що ж йому робити в цій Генуї? Він пошпурив зав’язаного пакунка до шафи, взяв кухля, налив у миску води й спробував умитися без мила, щітки до зубів і губки.